Понад катами і жертвами постають творці, ті, що володіють здатністю забувати про беззахисність. Творчість — це найсильніший захист, хоча творці смертні, і терплять, і страждають так само. Я це знаю напевне. Багато років тому я приходила з другої зміни на заводі у квартиру, де наймала куток, позаяк господиня спала, сідала на кухні й писала повість, яка мені колись приснилась: про дітей і війну. Я була ніким і встигла у свої дев’ятнадцять років пережити пекло. Ця повість вирвала мене з лабет смерті і захистила. Завжди, коли вдається написати кілька вдалих сторінок, я тішуся і мені байдуже, що відбувається зі мною і де я зараз. Я б назвала творчість вогнем, який постійно палає і який мав на увазі Геракліт: фізичний і духовним вогонь.
Це не просто психотерапія. Буває, я місяцями нічого не пишу, живучи таким собі рослинним життям, але вогонь тоді лише пригасає. Творчість для мене — більше, ніж спасіння. Дехто з письменників досягає успіху, як чиновник досягає кар’єри. Дехто вважає творчість пекельною працею, мукою, забуваючи, що важке — непотрібне, а потрібне — неважке.
Творець — це той, хто створює інший світ і заселяє його тими істотами, які прагнуть у ньому жити. Він щасливий уже від того, що дає життя. Інша частина людства лише споживає. Це така велика відповідальність, що всіх творців називають божевільними, і це правда, бо вони звільнені Богом від присуду: в поті чола здобуватимеш хліб свій. Їхнє життя трагічне, бо створюючи, вони іноді порушують відомі й невідомі закони Всесвіту, і дуже часто помиляються, намагаючись усталити і канонізувати власний світ А мені здасться, що треба дати отому світові спокій, щоб його вдосконалювали його правдиві жителі. Такий світ не захоплять зненацька: він завжди зможе оборонитись.
Справжній творець намагається нікого не скривдити і якщо не може дати собі ради з власною силою, то знищує себе. Він розуміє, яка це поважна коштовна справа щось створювати, і поважає Бога за його працю. Він подібний до нього, але не рівний. Сила не означає, що творцеві все дозволено: зневажати, вбивати, красти, обдурювати. Якщо ти це робиш, то руйнуєш своє творіння, порушуєш закони Всесвіту. Щоб не знищити себе, треба відчувати підтримку інших. Хоча творимо ми лише тому, що любимо і спасаємо нашу душу. Однак мати бодай десятеро людей, які не бояться увійти до нашого світу, вкрай необхідно, хай навіть вони зроблять це після нашої смерті. Коли митець покидає дім, він робить це і для того, щоб позбутися набридливої опіки. Вибирає усамітнення однаково де, лиш би йому дали спокій. А повертається додому уже духовною, а не фізичною людиною. Йому справді байдуже, за кого його вважають.
Коли я бачу у фільмах ситих благополучних людей (у житті вони не так вражають), то думаю про тих, хто створював ці фільми, не зумівши піднятись над своїми персонажами, і якої шкоди вони завдають цим ремеслом. Творець не відповідає за своє творіння, бо його світ ізольований. Ремісник за свій виріб — так, оскільки може спотворити реальний світ. Дивлячись згори, важче помилитись.
У житті кожного творця є часи очищення, яким передує падіння. Не треба співчувати Моцартові: він творив і був щасливий. Інші мали лише ілюзорне щастя: гроші, кохання, кар’єру. Усмішка Моцарта — це усмішка Бога.
Мені здається, що творчість — це теж інстинкт, але вищий за виживання чи руйнування. У більшості дітей він зникає, як тільки вони потрапляють до Системи. Ніхто цього не помічає.
Творець мусить бути сильною людиною. Сильний вміє захищати, вміє любити. Скільком людям врятувало життя мистецтво. Я маю на увазі мистецтво минулого, те, що ми називаємо класичним, творці якого давно зітліли, а деякі не залишили навіть імен. І людина мала б дивитися назад. Бо минуле є, а майбутнього ще немає. У майбутнє дивляться ті, хто не боїться за своє тіло і душу, і повністю довіряє Богові, який каже:
— Усе, що має статися, станеться. Зруйнується дім і поставиться новий. Пересохла річка тектиме під землею. Ні за чим не шкодуй, допоки у тобі горить вогонь і палає світло. Хто не запалить свічки, той сидітиме в темряві.
Та сама суєтність і захланність, що мордує кожну людину, притаманна усьому її родові, варто розгорнути першу-ліпшу книжку з історії. Криваві війни страшні не руйнацією міст, сіл, масовими вбивствами, а тим, що на війні окрема особистість нічого не варта, навіть більше: переслідується кожен її вияв. Я завжди згадую сонет німецького поета Андреаса Ґріфіуса «Плач батьківщини року 1636-го»: