Уже тоді, коли Альберт Швейцер відкрив клініку у глухому закутку Африки, його вважали диваком. Він сам розумів, що його діяльність — мізерна крихітка добра в океані зла, але не міг вчинити інакше, бо усвідомив моральний принцип, часом не висловлений, але завжди присутній у людському існуванні: я — життя серед інших життів, які хочуть жити. Відтоді минуло чимало часу, однак розум усе ще підкоряється ідолам часу, лігва, ринку і масової культури, продовжуючи запозичувати із християнства все, що можна використати, аби створити ілюзію поступу. З’являється постмодернізм, свого роду Гра в бісер, правда, не така шляхетна, як у романі Гессе, запозичивши з теології методику тлумачення біблійних текстів. Хоча слова — це лише слова, і більш нічого. Про етичні проблеми серед інтелектуалів, політиків та бізнесменів говорити вважається непристойним. Психоаналітик займає місце сповідника, знімаючи взагалі поняття гріха як аморального вчинку. Модні письменники стають пророками, котрі радше розбещують, аніж вказують шлях до істини. На щастя, потреба в істині існує завжди. У цьому світі, який так пишається здобутками прогресу й кульгури, через брак моральних істин панують похмурі сутінки відчаю та нудьги. Тільки так ніби муха дзижчить біля зачиненого вікна: коли щось нарешті зміниться?
Змови, війни, незрозумілі сплески насильства… Людина щораз більше узалежнюється від технічного устаткування, яке забезпечує їй комфорт і готова на все, аби відстояти власних ідолів. Багато священиків закликають мирян молитися, щоб Бог послав багатство. Держава так само проганяє від себе вбогих, не дбаючи ні про їхнє здоров’я, ні про освіту, ані про гідну людини працю. Зате двічі на рік, на Різдво та Великдень, бідні отримують крихти з багатого столу і це вважається великим милосердям, хоча більше схоже на приниження.
Від нас залежить, чи настане Великий день, чи й далі триватиме Велика ніч. Шукаючи виходу з хаосу, ми покладаємо надії на Вищу Непізнану Силу, бо самі не здатні навіть пальцем поворухнути. Зате з уст сиплються прокляття і лайка, руки жадібно перелічують гроші, заздрісні очі пильнують сусідів, а в грудях зачаївся тупий біль невдоволення від того, що навіть Весняне Воскресіння не здатне очистити зашкарубле від бруду серце і вивільнити його, щоб воно могло сприйняти слова, схожі на ті, що їх вимовив колись Доктор із Ламбарене: «Я не можу не відчувати, співчуваючи і жалкуючи, що всі ті страждання, які я бачу довкола, страждання не лише людей, а й усього сотворенного. Ще дитиною я ясно усвідомлював, що жодне пояснення існування зла в цьому світі ніколи не зможе мене задовольнити».
Григорій Сковорода у снігах
Двісті років падає сніг на скромну могилу Григорія Сковороди, білий і чистий. Тане, потім знову і знову вкриває плиту з дивним написом: «Світ ловив мене і не впіймав». Власні рукописи філософ роздаровував друзям для читання на самоті й боявся опублікувати. Йому здавалось, що чужі люди можуть їх потрактувати неналежно і заподіяти собі шкоду, що, врешті, й трапилося після його смерті. Багато хто написав про нього спогади, які теж потрактовано неналежно. Втім, Сковороді було вже байдуже.
Китайський даос визнав би мандрівного українського філософа за свого, а арабський суфі — за свого, і ось чому… Обмеживши власні потреби, людина стає незалежною і з легкою душею відпускає від себе світ, зорганізований у певну систему. Вона робить це для того, аби віднайти собі подібних, і знову залишити їх. Святий пустельник запалює вогонь, щоб до нього приходили люди, котрі потребують допомоги і відпусту гріхів. Часом у вогнище падають нетлі й згорають. Сократ, дервіш, даос чи мандрований дяк приходять самі до багать, які горять аж до ранку холодної ночі. Вічні блукальці, котрі не можуть зупинитись, добровільні й вимушені втікачі, шукають притулку для тіла, даючи навзамін притулок чиїйсь душі.
У нас в селі співають колядку про Матір Божу, котра «в лісі, лісі на морозі вогонь розкладала», знехту вавши географічними й історичними реаліями народження Ісуса, бо так легше переживати цю подію. Не варто іти по слідах, які давно вже розтали, тисячу разів засипані снігами історії. Тінь найкраще передає сутність речі, бо є її душею. Так вважав Сковорода, а ще раніше — давньокитайські філософи-поети. Свою мандрівку він почав із самопізнання, самовпізнавання себе в інших людях. «Ангел, мій охоронець, нині зі мною звеселюється пустелею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність, безжурність, незлостивість — ось мої з неї співжилиці. Я їх люблю, а вони мене. А що ж я роблю в пустелі? Не питайте», — писав Сковорода в листі до Артема Дорофейовича 19 лютого 1779 року. Отак ходив він, збираючи по крихті янгольський хліб, проймаючись то відчаєм, то співчуттям до свого народу, потай відшукуючи друге «я» для власної підтримки. І знайшов нарешті себе в образі швейцарця Даниїла Мейнгарда, хоча ніколи не бачився і навіть не листувався з тим чоловіком. Мейнгард мав будинок на березі озера і велику бібліотеку, а Сковорода — лише костур і торбу, та це не завадило нашому філософу впізнати себе у чужинці. Вони були, як Лі Бо і Ду Фу. один з яких залишив розпачливі рядки: «З тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше. В горі й надії дивлюся туди: північний вітер в обличчя…» Безперечно, наш з вами світ би загинув, якби відвіку не існувало у ньому спорідненості душ.