Кілька років тому я сиділа на лаві в каплиці й пила очима те, що бачила: спершу вівтар, звідти переводила погляд на алебастрову меморіальну плиту, а далі задирала голову до куполу, де з кесонів позирали обличчя отців церкви, євангелистів і ангелів.
Я працювала там науковим працівником, службовцем, касиром і прибиральницею в одній особі, але те не варте уваги нині. Головне мій досвід, містичний, естетичний і духовний, який досі працює на мене. Падав дощ, зрідка хтось заглядав, тепло світилися свічки обабіч престолу у дерев'яних химерних свічниках, схожих на ліану, і я не могла зосередитися на чомусь іншому, тільки на тому, що бачила. Каплиця видавалась мені книгою з каменю. Тоді. Тепер я зрозуміла, що помилялась. І помилялись усі ті, хто писав колись про неї. Зрештою, я їм не дивуюсь: надто багато тут усього. Я тримаю в руці шматок алебастру, який привезла восени з Журавно. Епітафія родині Боїмів, зроблена з жовтуватого журавненського алебастру Яном Пфістером. Алебастр акумулює в собі добрий настрій. І вони це знали. Боїми та їхні майстри. Усе це сакральне знання втрачене, покладене на жертовний камінь історії. Залишилася балаканина, яка не дає нічого душі, недолугі путівники з сухими описами, від яких хочеться позіхати, і, головне, слова миттю вивітрюються з пам’яті.
Георгій Боїм приїхав сюди з Богемії в часи Стефана Баторія, одружився з шляхтянкою Ядвігою Ніжньовською, мав п’ятеро дітей. Він торгував спершу сукном, потім зайнявся аптечною справою. Помер у віці 80 років. Був протестантом, перейшов до католицтва. Його старший син Павло став доктором медицини і філософії, вчився в Італії. Прожив 60 років. Мені здається, це йому належить ідея родинної каплиці, і що то він створив її концепцію.
Онук Боїма Михайло, єзуїт, їздив до Китаю і створив перший у світі латинсько-китайський ботанічний словник. Там він і помер, у Китаї, під час другого приїзду. Отже, тут він не похований. Зрештою, тут тепер не похований ніхто: останки Боїмів перевезли на Личаківський цвинтар ще наприкінці XVIII століття.
Щоб написати книгу про каплицю, не вистачить цілого життя. Але спробую відновити бодай те, як її могли сприймати у ті часи: початок XVII століття. Львів. Пошуки філософського каменя, еліксиру безсмертя. Таємні знання. Спогади про блискучу культуру Італії, минали молоді літа патриціїв, туга за тамтешньою елітою. Буйне розмаїття кольорів, форм, запахів міста, що стоїть на перетині торгових шляхів. Постійне змагання релігій, народів, культур, відкритість усьому новому. Одна моровиця — і рід буде стертий з лиця землі, одна пожежа — і втрата маєтку, нажитого важкою працею. Страждання і радість. Яку каплицю могли побудувати для себе лікарі та аптекарі, люди, що стояли в головах хворого, поступаючись дуже часто пані Смерті? Щось вузько професійне? «Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє», пише довкола єдиної в світі скульптури задумливого Христа, на даху. Ніхто цей напис нині не читає, але всі знають про його існування. Здавалось, Страсті, похмурі пророцтва на фасаді каплиці свідчать саме про те, з чим мали справу кілька поколінь Боїмів. Сама форма каплиці нагадує Жигмунтовську каплицю у Вавелі (Краків). Але зміст незмірно багатший. І не були ці люди такими примітивними! Вони повертаються до Львова після довгих літ навчання з великим багажем знань, інтелектуалами, поетами, що вміють розмірковувати про життя, смерть, суєту, як належить людині Відродження. Але вони вміло приховують ці знання від інших, не довіряючи письму, за зачиненими дверима домашньої церкви і місця вічного спочинку. І якщо колись вдасться розшифрувати текст Боїмів, він може виявитися далеко не ортодоксальним, незважаючи на близькість катедри. Навіть для сучасників то була загадка.
Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід — для мертвих і священиків, непарадний — для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в… сад. Кожен гід знає, що каплицю колись називали садовою, бо центральною сценою вівтаря є «Моління про чашу». Молитва Ісуса в Гетсиманському саду перед тим, як його схопили. Цього вистачить для туристів і самих гідів. Але ми, приречені жити в цьому місті, мусимо знати про нього більше і глибше, щоб не зруйнувати ненароком ауру Львова.
Наші знання додають йому сили. Отже, сама форма каплиці відповідає чотирикутному сакральному саду, замкненому муром, який називають вертоградом. Ця форма прийшла до нас ще з античності. Посередині внутрішнього дворика античних садиб був атріум, місце, яма, де ховали членів роду і поклонялись душам предків, приносячи жертви. У християнському вертограді місце атріуму зайняло дерево чи водойма, символ життя і зростання. Йдеться, власне, про монастирські сади, які були двох видів: зовнішні і внутрішні (вертогради), така сама обов’язкова річ, як церква. Символіка саду веде свій початок від райського саду, світового дерева, дерева пізнання Добра і Зла, на якому, згідно легенди, розіп’яли Ісуса. Звідти народжується ідея духовного зростання, окультурення (останнє найбільше властиве саме Ренесансу). По суті, тільки ренесансна людина могла побудувати для власних потреб таку багату на пластичні форми й сакральні образи каплицю, яка попри все не призначена для громади, лише для обраних. Боїми кинули Львову виклик, і вони, безперечно, заручилися підтримкою Церкви, яка в майбутньому мала стати власницею каплиці.