І знову ж іронія долі. Правду про катарів можна знайти в протоколах допитів Інквізиції, що збереглись до нашого часу. Усе таємне, врешті, стає явним. Але хоча нам судилось жити у світі без добрих людей, і ми все забули, ніхто не боронить нам жити без зла в серці.
Дайте смерті спокійно померти
На гробниці Канта, де не раз турбували його прах, якийсь жартівник написав: «Тепер ти знаєш, що означає бути мертвим». Той, хто незнайомий з ранніми працями Канта, присвяченими космогонії, сприйме це як щось доволі тривіальне, приміряє навіть до свого власного досвіду. І останнє видається мені вартим уваги. Тому я цитуватиму Імануїла Канта так, як запам’ятала, а відтак у цих висловах буде моє власне сприйняття. Так можна цитувати навіть Біблію, чому б і ні? Отже, роботи Канта, присвячені створенню Всесвіту, надзвичайно поетичні. Небо, що він бачив над собою, завжди було небом Кенігсберга, і до нього здіймався дим його рідної оселі, маленького будиночка на Магістерській вулиці, і світло з вікна кабінету, і пахощі майової зелені, й запах риби й води Прегеля. «Дайте мені матерію, — писав філософ, — і я створю з неї безліч світів». Ті світи існуватимуть, потім вмиратимуть. Що ж, так запрограмовано Господом. І вибору в нас немає. Свобода волі — це усвідомлення того, що вибору немає.
Лейбніц ще раніше вважав, ніби все, що існує — це Благо. І власне, над цим посміявся Вольтер у своєму «Кандиді», де вчитель Панглос усе сприймає, як те, що робиться на краще. Ось такими речами переймались в епоху Просвітництва. Зараз це заборонена тема. Такий собі скромний суспільний договір між інтелектуалами. Космогонія, Благо, Свобода Волі — цим займаються нині дилетанти. Консумоване суспільство і глобалізаційну систему обслуговують нині постмодерністи, які вигадують нові терміни й спекулятивні теорії, а інші популяризують їх в брудному пеклі Інтернету та бестселерах. Що ж, це не Благо, але так воно є. І мудрий чоловік не буде рятувати те, що приречене вже в самому зародку. Він дасть смерті спокійно вмерти. Він не кластиме її на холодний стіл в реанімації, підключати до апарату штучного дихання. Однак, він повинен знати, що існує вдосталь матерії, щоб створити з неї інший Всесвіт. Якісного матеріалу, щоб новий Всесвіт був привабливий і міцний. А не старе й гниле дрантя.
Руїни, що постають перед нашими очима в різних куточках планети, волають до нас, благаючи про відбудову. І ось на місці замшілих каменів, розтрісканої цегли виростають замки, палаци, жалюгідна імітація того, що було колись. Тепер вони втішають око, ці вампіри нашої недолугої естетики і не менш недолугої історичної пам’яті, за якими ховається туристичний бізнес. Поруч готелі, крамниці, ресторани, асфальтовані дороги. Ви задоволені? Авжеж. У Вас є фото на згадку, сувеніри. Імітація — це бич цивілізації, що добігає кінця. Вона підмінює все від артефактів до почуттів у шаленому темпі на очах одного покоління, яке не встигає дорости до зрілості. Те, що не заслуговує більше на життя, не повинно жити.
Історична злопам’ятність ще більш небезпечна, бо використовується як засіб маніпуляції людьми. Ненависть до народу, з яким воювали, похвальба переможців виринає до роковин тієї чи іншої події. Замість того, щоб вкладати гроші в майбутнє, здоров’я та освіту дітей, їх годують готовим сфабрикованим продуктом пропаганди. А їхні батьки досі застигли в пекельній смолі минулого, ні на крок не ступивши вперед у пізнанні та усвідомленні своєї місії в цьому Всесвіті. І нема їм чого нарікати на цинізм молодого покоління, яке вони залишили без майбутнього так само, як залишили свого часу їх.
Андреас Гріфіус, описуючи жахіття Тридцятилітньої війни, робить несподіваний висновок: