Бо наш духовний скарб розкрадений навіки. А це і є та матерія, з якої створюють світи. Тому краще дати смерті померти.
На середині свого життя кенігсберзький філософ відкриває для себе «Еміля» Жан Жака Руссо і зізнається, що досі перебував у «догматичному сні». Він намагається полюбити людину. Перший його кумир, Ісаак Ньютон, впорядкував для нього хаос світобудови. Світи вмирають, розпадаються на атоми, далі ці атоми притягує до себе рука Закону — рука Господа — і світи виникають знову. Можливо, Кант закінчив би так само, як і Ньютон, зайнявшись на схилі віку тлумаченням Апокаліпсису, якби не Руссо з його покликом вивчати глибину власного серця й слухати те, що воно говорить. Перед тим Кант починає цікавитися феноменом підсвідомості, називаючи її «темними картинами», за два століття до Юнга. І віднаходить для себе надзвичайну потугу морального інстинкту'. Він не міг би зробити своїх передбачень, що сягають не лише наших часів, а й майбутнього, якби його не оточували мислячі люди. Бо уроки минулого нікого ще не навчили: все той же кругообіг нещасть, що й тисячі років тому. Тільки більше сміття і руїн. Як ще говорив Марк Аврелій: «Мертве не випадає зі світу». Воно залишається тут, щоб піддатися розпаду. Муміфіковані ідеї викликають загрозу їхнього повернення в світ живих людей, які поринають у догматичні сни від неробства власної думки.
Так, Імануїл Кант знає, що таке бути мертвим. Його прах неодноразово тривожили. 1944 року авіація союзників знищила його місто. Надгробна плита на могилі розкололась. Згодом допитливі комсомольські вожаки відкривали саркофаг. Але те, що він залишив по собі — таке легке, що вільно мандрує собі по світі, чекаючи, коли стане комусь в пригоді. Ось це й означає бути мертвим.
Саламандра за золотими дверима
Я йшла по білому піску під сліпучим сонцем, і невідомо, де я була перед тим. Але мені не бракувало відваги змінювати одноманітний краєвид і створювати нові речі на своєму шляху. Я була настільки смілива, що створила білі потиньковані стіни муру й вирішила, що там мають бути двері. Золоті двері. Я створила й золоті двері, без особливих прикрас, гладенькі, й клямку, щоб їх відчинити, схожу формою на ящірку…
Наша уява нагадує працю алхіміка. Ми здатні перетворювати найбанальніші речі на щось неймовірно прекрасне й чарівне, якщо, звісно, будемо уважні до своїх відчуттів. Є люди, здатні лише описувати побачене, а є ті, кому це нудно робити. Я могла б назавжди залишитись у цій пустелі, як неприкаяна душа, розлучена з тілом. Але мені подобається облаштовувати світ на свій смак, робити його придатним для життя. До певної межі, доки він сам себе не почне створювати. Наша уява, фантазія зрушує усталеність форм реальності подібно до магічної речовини — філософського каменя. Чому ми це робимо? Бо не хочемо вічно йти незмінною пустелею, звертаючись до богів, дрібних і великих, з благанням послати нам оазу, дощ, чи бодай якусь переміну у вигляді пасма гір на сході. А тому світ самостворюється чи саморуйнується, варто лише додати до нього дрібку чарівної речовини. Звідки ж її взяти?
Але спершу розповім про те, що було за тими дверима, які я створила з найшляхетнішого металу, який не піддається дії окислення, а його вартість полягає саме у безсмерті. Там була ніч. Сад, будинки в глибині, освітлені вікна. Це вже створила не я. Воно створило само себе. І якби я втрутилась зі своєю втомленою уявою, це привело б до жахливих наслідків.
Оте напівсонне видіння виявилось крихтою чарівної речовини. Я додавала її до свого життя і до життя інших людей. Адже надто часто мені доводилось бачити людей, у яких не залишилось нічого, крім надії. Дітей, калік, старих, тих, хто втратив усе, що мав…
Вони готові були йти куди завгодно, і як завгодно довго, щоб знайти місце, яке дасть їм шанс жити далі, після того, як світ відкинув їх, а вони відкинули світ. Як говорили добрі люди, катари: «Цей світ не від нас, і ми не від цього світу». Буває і таке. Люди бувають різні, але у кожному з них є вогник безсмертної душі, ця чарівна речовина, яка перетворює реальність. Для втікачів, що намагались вберегти в собі душу, не продали її, і не заклали, а якщо й зробили це, то мають ще надію на порятунок, я створила Притулок. Я поставила вказівники, я знайшла поводирів, які з’являються в останній момент, коли немає жодної надії на порятунок. І там живуть стільки, скільки потребують захисту: двадцять, сорок, сто років.
Маленький Бенвенуто Челліні побачив у вогні саламандр і батько дав йому потиличника, щоб він запам’ятав побачене назавжди, щоб не подумав, ніби це йому привиділось. Завдяки цьому стусанові Челліні став майстром. Він отримав магічну речовину перетворення світу.