Ці саламандри бачив не один раз і Ернст-Теодор-Амадей Гофман. Він залишив рідний Кенігсберг, життя в якому не влаштовувало його абсолютно. Він зробив усе, щоб його викинули на узбіччя добропорядної бюргерської реальності. Але він не потрапив би до Притулку. Туди потрапляють ті, хто не вміє перетворювати на золото власні страждання, мрії за допомогою лише уяви.
Утім, Кант, Маленький Магістр з Кенігсберга, послав йому навздогін своє благословення: «Людина— це істота, яка змінює світ за допомогою лише уяви».
Але й інших, хто цього не вміє, теж буває шкода. Хоч вони й ненавидять нас, глузують за життя, намагаються переробити на якийсь людський секонд-хенд. Щоправда, уві сні вони чинять всупереч здоровому глузду, і зустрічають там різні дивовижі. Їхня напівзадушена уява виринає на поверхню темних вод підсвідомості. А потім вони прокидаються і забувають про все, подивившись у вікно. Вони завше тримають вікна відчиненими, а дзеркала затуленими, щоб через них бува не просковзнула саламандра чи лисиця-перевертень, яка, кажуть, виганяє боязку душу з тіла, й оселяється, аби вплинути на ту чи іншу житейську ситуацію.
Боятися тих, хто боїться тебе — таке й на думку не спаде. Боятися слід підробок під чарівну речовину, бо вона не перетворює світ, а лише здатна його зруйнувати. Але це вже інша тема.
Вежа, яку будують згори
Чи варто зневажати народні повір'я, коли наші з вами знання аж ніяк не можна вважати істинними? Віра в науку так і не стала священною, та коли б таке навіть і трапилось з певною частиною суспільства, інша частина суспільства перебувала б у пошуках, а ще інша обрала собі антинауковий нігілізм. Відтак кожен день приносить нам нові докази розчарування в тій системі знаннєвих координат, яку змалечку вбивають нам у голови. І як наслідок — ми все більше скочуємось в пекло самотнього існування у Всесвіті. Сучасна цивілізація геть забула про множинність світів, радість споглядання зоряного неба, запропонувавши нам на вибір політику як бізнес, спорт як бізнес і, звичайно, мистецтво як бізнес. Колись романтики, сучасні фантасти наповнили всесвіт потворами і війнами між цивілізаціями, щоб відбити в молодого покоління всяке бажання вийти за межі планети, навіть мріяти про те, а розбиті мрії — що ж може бути гіршого ніж розбиті мрії? Яппі і трудоголіки бачать своє призначення у тому, щоб досягти успіху в житті, а не прожити життя серед інших людей в любові й піклуванні про цю планету, мешканцями ми є усі, й це повинно нас безперечно зближувати. Але чомусь розділяє, аж до ксенофобії найрізноманітніших форм і видів.
Певний відтинок свого життя Імануїл Кант присвячує тому, щоб зрозуміти феномен Сведенборга, шведського містика й духовидця. Він не став відхрещуватись від нього, як це зробили б сучасні філософи, які вважали б подібний інтерес, м’яко кажучи, непрофесійним. Шанувальник Ньютона з його законом всесвітнього тяжіння, маленький магістр, як називали його мешканці Кенігсберга, досі ще не професор, Кант ледь не їде до Стокгольма, щоб задати Сведенборгові кілька питань, утім, Сведенборг навіть не побажав з ним листуватись, бо ж набагато почесніше листуватись з королями та принцесами. Сведенборг миттю заприятелював із духами й зірками, а Кантові довелось дуже довго йти до того моменту, щоб сказати: Das ist gut (Це — добре) і мирно заплющити очі, щоб увійти у безсмертя. Він почав, так би мовити, з чистої дошки, від самих початків. І уява автора «Критики чистого розуму» виявилась набагато потужнішою ніж фантазії автора «Про небеса, світ духів, і про пекло». Свою вежу до неба Кант почав будувати згори, а не знизу, і вона не розвалилась як Вежа Вавилонська.
Так-от, початком Канта як творця найдосконалішої на даний час філософської системи були прогулянки з матір’ю в дитинстві, коли та показувала йому зорі на небі й розмовляла з ним про речі, такі важливі для дитини, яка тільки-но почала шукати систему координат у світі. Ота дрібка пієтизму вкупі з любов’ю і невпинною працею думки стала порухом назустріч гармонізації Всесвіту й людства. Зірки живуть за законами Всесвіту, люди зазвичай перекручують ці закони. Тому вони нездатні збудувати вежі згори донизу.
Кант вірив Сведенборгові, що той дійсно бачив ангелів, бував на небесах і в пеклі, що він розмовляв з духами. Вірив у те, що шлюби укладаються на небі, а не десь-інде. Вірив, бо свідомість людини — це той самий Всесвіт, де думки здатні перетворюватися на тонку матерію. Скільки людей — стільки всесвітів. Отже, ніхто із нас не є самотній, бо ці люди-всесвіти взаємодіють між собою, притягуючись і відштовхуючись один від одного. Чи Бог ззовні керує нами? Ні, серед матеріального всесвіту, який ми споглядаємо, задерши голову вгору, його немає. Бог в кожному з нас, але ніхто з нас не може бути Богом. Можливо, це питання й хотів розв’язати Кант, бо, окрім структурованого всесвіту Сведенборга, його цікавив ще й іслам, де уявлення про Бога зіткані з такої ж тонкої матерії, а не грубої тканини людського співжиття. Однак, не будемо заглиблюватись ще і в цю тему. Повернемось до наших зірок. Для життя у Всесвіті вистачить лише морального інстинкту; для співжиття з людьми потрібен категоричний імператив, коли почуття обов’язку випливає з морального інстинкту, проте не домінує над ним. Це ті підвалини вежі, до яких врешті дійшов Кант, вправний муляр духу і доброчесний чоловік, що ніколи не йшов на суд нечестивих.