Магія відчаю
Доля часом подає нам знаки, чимало яких вдається розшифрувати лише через багато років. І тоді настає прозріння, й світ починає ставати прозорішим і зрозумілим. Отак у Вашингтоні я шукала аксолотлів у приватному музеї-акваріумі. То був похмурий підвал житлового будинку, де в зелено-жовтому світлі плавали й мокли різні морські створіння, точнісінько такий, як описав Хуліо Кортасар у своєму оповіданні. Тільки там не було ні Кортасара, ні аксолотлів.
Я раптом відчула страх смерті й поспіхом вийшла звідтіля в пекельну вологу спеку початку літа. І музейна розкіш Смітсонівського комплексу викликала дивне почуття тривоги, ніби я щось втратила, коли пішла з океанаріуму, не знайшовши там аксолотлів, про яких більшість з людей взагалі не чули. Бо вони не читали це оповідання Кортасара.
Лише в Сан-Дієго, за кілька миль від Мексики, на березі бурхливого Тихого океану, мені вдалося позбутися цього неприємного відчуття, тепер я розумію, що аксолотлі були зовсім поруч, відчули мою присутність, і повідомили, що з ними все гаразд.
Я щиро вірю, що знаки, які нам подає культура у вигляді образів, слів, артефактів, можуть об’єднуватись у спільноти, здатні впливати на долю людей і самої культури. І навіть більше — знакові спільноти живуть самостійно й часом дуже довго.
А що ж ми, люди? Аби щось збагнути у цьому світі, нам варто видряпатись нагору й поглянути на все очима своєї душі. Згори ми побачимо, куди ведуть шляхи: до пустелі чи в тихі сади спочинку, що за он тим далеким пагорбом, в яких криницях ще не висохла вода, і таке інше. Птахів, звірів, людей не видно з космосу, але ми знаємо, чи варто їм жити в тих, чи інших місцях. Таким чином можна попередити їх про небезпеку у вигляді цивілізаційного бульдозера чи спалаху комерційної гарячки серед літераторів.
І тоді можна порушити мовчанку. «Книга — дитя самотності й мовчання», — казав Марсель Пруст. Точка, від якої він розпочав свою безконечну подорож у пошуках втраченого часу, — нам не вдасться її віднайти. Бо ми цього не пережили. Для кожного з нас є свої окремі знаки.
Правда, знаки можна перетворити на щось на зразок колекції мертвих метеликів, чи тримати їх у коробці, яка торохкотить, коли її струсонути.
Нині це називають постмодернізмом. І коли викидають колекції та торохкітливі коробки на сміття — це теж постмодернізм.
У такому випадку мовчанка більш ніж доречна, бо знаки — небезпечна річ. Вони не люблять, коли ними нехтують.
…Маленька блакитна церковця біля гамірливого перехрестя майже в центрі Москви. Вона здіймається над заасфальтовано-бетонованим простором, наче кораловий острів. Початок березня. Холодно, а я вся палаю — починається грип. Біля підніжжя пагорбка, на якому стоїть церковця, рекламний плакат повідомляє про виставку штучних квітів якогось чоловіка з Сибіру. Я не могла туди не піти. Йшла просто навмання від готелю при Літінституті. Моя справа у Москві була така незначна, що не варто було приїжджати сюди цієї пори. Я просто вчинила дурість, і в голові в мене крутилися абсолютно безрадісні думки — типова маячня хворої жінки.
Те, що я побачила всередині церкви, яку позбавили всіх релігійних атрибутів, теж виглядало абсурдним. Цілі галявини квітів, зроблених з паперу й тканини — підсніжників та анемон, — наслідок тяжкої праці старого чоловіка з сивою бородою, можливо, колишнього каторжника, який намагався знайти забуття в монотонних рухах. Я могла оцінити його величезне терпіння, бо сама нездатна навіть провести рівної лінії на папері.
І на все це дивились рибки в акваріумах і двійко аксолотлів. Аксолотлі! Кортасар! Ці дивовижні створіння, що живуть в напівтемряві гротів, схожі на блідорожевих ящірок із зябрами, з ручками, на яких видно нігтики. І на трикутних голівках золоті очі, що вбирають у себе довколишній світ, і він летить сторчма кудись у провалля без дна. І ці божественні істоти приречені були дивитись на паперово-ганчір’яну імітацію сибірської тайги. Це було наче швейна машинка на анатомічному столі. Мене не вразили так Босх і Рембрандт у Пушкінському музеї, куди я врешті добрела. Я побачила аксолотлів очима Кортасара — цього було досить.