— Тут — не можна, — холодно зиркнув на нього папуга. З фамільярністю було покінчено.
«Нічого, — заспокоїв себе Орфей, — витрусь. Цікаво, що вони далі робитимуть зі мною? Я вже й так достеменна мавпа».
— А далі куди? — спитав він.
— До гіпнотизера. Треті двері ліворуч від сходів.
— Спасибі! — ледве вимовив Орфей. Грим так стягнув йому шкіру, що важко було навіть розтулити рота.
— Щасливого дебюту! — побажав папуга йому в спину, і сонні пташині очі на мить спалахнули.
Орфей швидко йшов коридором, намагаючись розпізнати двері туалету. Слава Богу, ніхто на цей раз його не вів. Бо живим у лапи гіпнотизера він би ніколи не здався.
Орфей замкнув за собою двері й кинувся до умивальника. Він щосили тер щоки, і між пальців стікала рожева піна. Вмившись, витерся рукавом. Ходити в шкурі було вкрай незручно, то він її запхнув за батарею. Туди ж потрапила і перука. Пояс він вирішив подарувати жінці, якщо вибереться звідси. Аби вдалося роздобути якусь теплішу вдяганку.
Він утрапив на сходи і вже почав спускатися ними, коли зачув шурхотіння мітли. Нижче прибирала якась згорблена бабуся. Орфей не хотів з нею зустрічатися і знову піднявся вгору. Минув, може, два поверхи, коли знову почув шурхотіння мітли: старенька мела сходи знизу вверх. Куди він мав подітися?
— Бабцю, ви не скажете, як потрапити на поверх, де багато дерев?
— У сад? А нащо тобі?
— Мене там чекає одна дама, — збрехав Орфей і зіщулився, бо знову почув той нестерпний крик. — Хто це кричить?
— А! — махнула рукою бабця. — Не може одна розродитися. Другий день не дає нам спокою.
— Та вона ж померти може!
— Може, — буркнула стара. — Ще піднімись на три поверхи, там буде сад.
— Дякую.
«Власне, нащо я туди йду? — міркував Орфей. — Мені ж треба вниз. Та хоч гляну на сад: буде що згадати!» Він страшенно захотів ступити на шурхотливе осіннє листя, притулитися до якогось стовбура і прикласти флейту до вуст…
Двері, за якими починався сад, були скляними. Орфей побачив багато дерев із стиглими лимонами, апельсинами, помаранчами, безліч ящиків із трояндами та орхідеями. Зелень буяла скрізь, погрожуючи затопити навіть вузенькі доріжки, викладені чорними й білими плитками. Двері були замкнені, та Орфей і не збирався заходити. Його б тут злапали без будь здоров. Стара вже, мабуть, помчала на мітлі доносити на нього. Боже, що він кому зробив? І чи справді його хочуть знищити?
Він змусив себе відірвати очі від саду. Треба йти. Все вгору та вгору. Десь же мусить бути дах цього хмародряпа. Якщо він вибереться звідси, то до кінця життя йому ввижатиметься той сад, що висить над головою, мов прокляття. Сходи — це єдине щось певне й постійне у будинку, напханому різноманітними пастками. Орфей минув кілька поверхів і почув угорі чоловічі голоси, які про щось сперечалися. Тож мусив знову звернути. Відчинив найперші двері.
Він опинився у прегарній, розмальованій фресками з позолотою кімнаті, яка мала стрілчасте, мов у старовинному замку, склепіння. Посередині стояло велике різьблене крісло, в кутку — великий канделябр із свічками, а поруч із канделябром — портфель Орфея. І більше нічого. Орфей аж затрусився, коли побачив свій портфель. Руки були на місці — цілі, неушкоджені, з гнучкими натренованими пальцями, на споді у футлярі лежала флейта. Він торкнувся її і водночас почув жалібний крик бідної жінки, що ніяк не могла розродитися. Тоді прихилився до холодної стіни, заплющив очі і тихо заграв.
Він забув про власне тіло й інші тлінні тіла, котрі є притулками безсмертних душ, тимчасовими і недостойними. Під дією його музики душі вилущувались із тих притулків і, наче метелики, пурхали довкола Орфея. Він грав, не помічаючи нічого на світі, бо існувала тільки музика, непідвладна тілу й розуму. А коли доводилося відводити флейту від пересохлих вуст, Орфеєвій душі було нестерпно боляче, наче вона розлучалася з ритмом навіки, падаючи в гидке провалля дисгармонії.
Врешті флейта змовкла. Орфей розплющив очі. На стіні коливалася величезна кудлата тінь. Музикант обернувся й побачив у різьбленому кріслі лева із примруженими золотавими очима.
— Ти гарно зіграв, — мовив лев. — Гості задоволені. І я теж. Можеш просити в мене нагороду, а гроші тобі заплатять окремо.
— Яку нагороду? — не зрозумів Орфей.
— Яку, яку! Суниць серед зими, смерті тещі, подорожі на Ямайку, маску фараона, кінозірку…
— Хіба ви чарівник?
— Угу. Я — пан цього будинку. Ти, певно, думав, що ми випхнемо тебе на естраду і примусимо грати під акомпанемент виделок і бокалів? Це — принизливо. Ми не якісь плебеї.