– А щоб його з тим трауром! Діти не народжуються чорними, лише білими!
– Якщо буде весілля, то й трауру настане кінець. Різко, Яндрусю!
– Різко, Яндрусю! – підтримали.
– Уже там хорунжата оршанські затужили з неба на землю! – крикнув пан Кокосінський.
– Не можна змушувати чекати небожат!
– Шановні панове, – сказав тоненьким голосочком пан Рекуць-Леліва, – я на тому весіллі всіх переп’ю!
– Мої любі друзі, – відповів їм пан Анджей, – дайте мені спокій, або краще сказати: йдіть під сто чортів, дайте ж мені по своєму будинку роздивитися!
– Це даремно! – пояснив пан Углік. – Завтра зробите оглядини, а зараз час до столу. Бо там ще кілька карафок із повними животами стоїть.
– Ми тут замість вас оглядини справили. Золоте яблуко цей Любич! – зронив пан Раницький.
– Стайня добра! – вигукнув Зенд. – Є два бахмати, дві гусарські передні, пара жемайтійців і пара калмиків, і всього по парі, як і очей в голові. Стаднину13 завтра оглянемо.
Тут Зенд заіржав, як кінь, усі дивувалися, що він так добре вміє імітувати, зареготали.
– То ось які тут порядки? – спитав утішений пан Кміциц.
– І пивничка має пристойний вигляд, – пропищав пан Рекуць, – густі наливки та пляшки запліснявілі, як хоругви в шеренгу вишикувалися.
– Дякувати Богу! Що ж, сідаймо до столу!
– До столу! До столу!
Але тільки-но сіли та поналивали в чаші, як тут пан Раницький знову схопився.
– За здоров’я пана підкоморного Білевичa!
– Дурню! – обурився пан Анджей. – Як це? За здоров’я мерця пити?
– Дурню! – повторили інші. – За здоров’я господаря!
– Ваше здоров’я!..
– Щоб нам у цих покоях добре справувалося!
Пан Кміциц мимоволі окинув поглядом залу і побачив на почорнілій від віку модриновій стіні ряд суворих очей, що в нього втупилися. Ці очі дивилися зі старих портретів представників роду Білевичів, що висіли низько, за два лікті від землі, бо стіна була низькою. Над портретами довгою, стрункою шеренгою висіли черепи зубрів, оленів, лосів, із коронами рогів, деякі з них уже почорніли, мабуть, були дуже старі, інші виблискували білизною. Всі чотири стіни були ними прикрашені.
– Лови тут мають бути неабиякі, бо бачу, що звіра тут досить! – зауважив господар.
– Завтра на них і подамося, або післязавтра. Треба й околиці оглянути, – припустив пан Кокосінський. – Ох, і щасливі ж ви, Яндрусю, що маєте де голову прихилити!
– Не те, що ми! – гикнув пан Раницький.
– Вип’ємо для втіхи! – запропонував пан Рекуць.
– Ні! Не для втіхи! – заперечив пан Кульвець-Гіпокентавр, – краще ще раз за здоров’я Яндруся, нашого коханого ротмістра! Саме він, любі панове, й пригрів нас тут, у своєму Любичі, нас, бідних вигнанців, без даху над головою.
– Справедливо! – закричало кілька голосів. – Не такий дурний той Кульвець, як здається.
– Важка наша доля! – ремствував пан Рекуць. – На вас уся надія, що нас за ворота, сиріток бідних, не виженете.
– Облиште! – замахав на нього пан Кміциц, – що моє, те й ваше!
На це всі посхоплювалися зі своїх місць і почали обійматися. Сльози розчулення котилися по цих суворих і п’яних обличчях.
– На вас уся надія, Яндрусю! – репетував пан Кокосінський. – Хоч на горосі дозвольте мені спати, не виганяйте!
– Годі! – повторив пан Анджей.
– Не виганяйте! І так нас повиганяли, нас, родовитих шляхтичів! – жалібно голосив пан Углік.
– Чорт зна що! Хто вас виганяє? Їжте, пийте, спіть, чого в дідька ще хочете?
– Не сперечайтеся, Яндрусю, – сказав пан Раницький, на обличчі котрого виступили плями, як шкіра рисі, – не сперечайтеся, Яндрусю, бо ми зовсім пропали…
Тут він затнувся, приклав палець до чола, ніби напружуючи мізки, і раптом сказав, споглядаючи баранячими очима на присутніх:
– Хіба б ситуація змінилася! А всі вкупі закричали хором:
– А що б могло змінитися?
– Ми ще за своє заплатимо.
– І фортуну за кучму вхопимо.
– А славу здобудемо!
– Бог невинних благословить. Ще буде нам добре, панове!
– За ваше здоров’я! – гукнув пан Кміциц.
– Святі слова, Яндрусю! – погодився пан Кокосінський, підставивши йому свої пухкі щічки. – Дай, Боже, нам кращих часів!
Здоров’я почали поправляти, а чуби куритися. Всі белькотіли один до одного, але кожен слухав лише себе, за винятком пана Рекуця, бо той схилив голову на груди і дрімав. За мить пан Кокосінський почав співати «Льон тіпали у тіпальні». Відтак пан Углік витягнув звідкілясь чекан і взявся акомпанувати, а пан Раницький, чудовий фехтувальник, схрестив уявну шаблю з невидимим супротивником, повторюючи упівголоса:
– Якщо ти так, то я так! Ти рубаєш, я махаю! Раз! Два! Три! Шах!
13