– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Орші мене мали через вас за гультіпаку і язики на мене так гострили, як ножі на бруску.
– А хто пана Тумґрата на морозі біля коня вів? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Орші вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панів Визинських, батька та сина, обібрав? Хто останній сеймик розігнав?
– Сеймик був в Орші, а не деінде, це домашні справи. Пан Тумґрат, умираючи, вибачив мені, а про решту нема навіть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навіть невинним.
– Я ще не все згадав, про військовий трибунал також не згадую, що вас у таборі чекає.
– Не мене, а вас, бо я тільки тим завинив, що вам, вітрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, і нічого не кажи Олюньці, ні про поєдинки, ні особливо про ту стрілянину по портретах і про дівок. Якщо дізнається, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав і дівулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.
– Звеліть підкуватися, Яндрусю, якщо вже так дівчини боїтеся. Іншим ви були в Орші. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язі ходити, а це ніщо! Один давній філософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсім дозволили себе оплутати.
– Бовдур ти, Кокошку! А що стосується Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли її побачиш, бо з такими гречними думками другої такої не знайдеш. Що хороше, вона відразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юність, має свою думку і готове рішення. Так уже її небіжчик підкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазії парубоцькі показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо відразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батьківщини… Так вона скаже, і тобі наче хтось в пику заїхав, і сам дивуєшся, що раніше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негідно, то тепер маємо перед чеснотами та невинністю очима світити… Найгіршими були ті дівчата!..
– Не були вони найгіршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров із молоком, і, кажуть, зовсім безвідмовні.
– Хто тобі таке казав? – пожвавився пан Кміциц.
– Хто сказав? Та хто ж іще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Він їздив у Волмонтовичі однією дорогою і повідомив, що бачив море синичок, котрі з всеношної поверталися. «Я думав, – розповідав він, – що з коня впаду, бо дівки були на будь-який смак – і худі, і гладкі». І коли на котру поглянув, то йому відразу ж усі свої зуби показала. І це не дивно! Бо всі найкращі хлопи серед шляхти під Расейняй подалися, а синички нудяться самі.
Пан Анджей штовхнув ліктем у бік товариша:
– Поїдемо, Кокошку, якогось вечора, ніби заблудивши, еге ж?
– А як щодо вашої репутації?
– А, до дідька! Припни язика! Їжте самі, якщо так, або краще занехай і вий! Не обійшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо їх опікунами Олюньки покійний підкоморний призначив.
– Ви це казали, але я не хотів вірити. Звідки ж така честь для сарак?
– Бо на війну з ними ходив, і я чув це ще в Орші, як він торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я відразу ж здивувався, бо це так, ніби їх наглядачами наді мною поставив.
– Будете змушені з ними рахуватися і в ноги кланятися.
– Ще до того дух із них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть мені вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.
– Уже хтось інший буде тією хоругвою командувати. Зенд каже, що є якийсь полковник серед них… Забув його прізвище… Володийовський, чи якось так. Він під Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а їх там добряче причесали!
– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти видніються.
– Ех, добре людям живеться в цій Жемайтії, бо всюди огидні порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двір, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.
– Гадаю, що про ту сваволю в Любичі вона ще не могла дізнатися, – сказав ніби сам собі пан Кміциц.
Після цього він обернувся до свого супутника:
– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз решті, що мусите тут пристойно поводитись, і нехай собі тільки хтось щось дозволить, як на милість Божу, на січку порубаю.
– Ого! Але ж вас осідлали!
– Осідлали, не осідлали, тобі до того зась!
– Не дивіться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосінський.
– Стьобни батогом! – гукнув кучерові Кміциц.
Пахолок, котрий сидів на шиї срібного ведмедя, замахнувся батогом і цьвохнув дуже справно, інші возії взяли з нього приклад, і поїхали гамірно, бадьоро, весело, як поїздом.