Выбрать главу

– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбільший бевзь – Кокосінський!

– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене ліктем штовхав, треба була самому з твоїм язиком брехливим виступати!

– Не сваріться, овечки, не треба! – спробував примирити їх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.

– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообіцяв пан Рекуць. – Ріжте мене, Яндрусю, але я своїх слів назад не заберу!

Але пан Анджей навіть не думав за шаблю хапатися, більше того, він був задоволений, крутив вуса і тріумфально на товаришів споглядав. Тим часом увійшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлі якого її яскраве обличчя здавалося ще яскравішим. Вони вийшли на ґанок.

– Цими саньми поїдемо? – спитала панночка, показуючи на срібного ведмедя. – Я ще дивовижнішого транспорту в житті не бачила.

– Не знаю, хто ними раніше їздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двоє їздити, і може статися, що в мій маєток панна на ведмеді в’їде. Є ще й інші Кміцици, котрі Хоругвою15 запечатують, вони походять від Філона Кміта Чорнобильського16, а той, своєю чергою, не був того роду, з якого наші Кміцици пішли.

– А цей ведмедик як у ваші руки потрапив?

– А то вже на цій війні. Ми бідні вигнанці, від примх долі залежні, лише маємо те, що нам війна дасть. А позаяк я тій пані вірно служив, то вона мене й винагородила.

– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджує, а з усієї вітчизни сльози вичавлює.

– Бог це змінить і гетьмани.

Кажучи це, пан Анджей огорнув дівчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з білої тканини і білими вовками підшитою. Відтак сам сів і крикнув возієві «Рушай!» – і коні зірвалися з місця.

Повітря холодним поривом вдарило їх в обличчя, що ті аж заніміли, і було чутно лише скрипіння замерзлого снігу під полозами, пирхання коней, брязкіт і вигуки візника.

Нарешті пан Анджей схилився до Олюньки:

– Вам добре, панно?

– Добре, – відказала вона, підіймаючи нарукавник і затуляючи ним рота, щоб холодного повітря не наковтатися.

Сани мчали, як вітер. День був ясний, морозний. Сніг мерехтів, наче хтось його іскрами всипав. З білих дахів хатин, які були подібні на сніжні купини, стріляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграї ворон летіли перед санями на тлі голих дерев при дорозі з гучним карканням.

Через дві стаї17 за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бір, що стояв глухий, старий і тихий, наче спав під щедрим покровом. Дерева, що миготіли в очах, здавалося, втікали кудись назад за сани, вони летіли все швидше і швидше, ніби коням крила виросли. Від такої їзди в голові паморочилося і сп’яніння насувалося, воно захопило і панну Олександру. Відкинувшись назад, дівчина заплющила очі, повністю віддавшись імпульсу. Вона відчула якусь солодку неміч і їй здалося, що той оршанський боярин викрав її й несе, мов вихор, а панночка мліє, їй бракує сил опиратися, навіть зойкнути… Вони летять, летять хутчіше і хутчіше… Олюнька відчуває, що її обіймають якісь руки… Відчуває, нарешті, на вустах ніби печать розпашілу і пекучу… Повіки юнки не хочуть розклепитися, ніби уві сні. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:

– Я тобі милий?

Юнка розплющила очі:

– Як моя душа!

– А мені більше за життя та смерть!

Знову соболина шапка Кміцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що її розпалює більше: поцілунки чи зачарована їзда?

Вони летіли далі, і далі, бором, бором! Дерева втікали назад цілими полками. Сніг шарудів, пирхали коні, а закохані були щасливими.

– Я б до кінця світу так хотів їхати! – скрикнув пан Анджей.

– Що ми робимо? Це ж гріх! – шепотіла Олюнька.

– Та який там гріх! Ми ще тільки будемо грішити.

– Вже не можна. Мітруни вже близько.

– Далеко чи близько – байдуже!

І пан Кміциц зіп’явся у санях, підняв руки догори і став репетувати, ніби повні груди радощів його розпирали:

– Гей-га! Гей-га!

– Гей-гоп! Гоп! Га! – відгукнулися його побратими з задніх саней.

– Що ж ви так репетуєте? – поцікавилася панночка.

– Та то так! З радощів! Покричіть і собі, панно!

– Гей-га! – почувся дзвінкий, тоненький голосочок.

– Моя ж ви королево! До ніг ваших припадаю!

– Ваші друзі будуть сміятися.

Після захвату огорнули їх гамірні веселощі, шалені, як і сама божевільна їзда. Пан Анджей узявся співати:

Дивиться дівчина, дивиться з двору,На пишне поле!«Мамусю! Лицарі їдуть із бору,Ой, моя доле!»
вернуться

17

Стая – старопольська міра відстані, яку визначали як відстань, що проходять коні між двома відпочинками. Стая була різної довжини: статутна стая дорівнювала 84-м ліктям; старопольська – бл. 134 м; міловська – бл. 893 м; новопольська – бл. 1066,8 м.