– Хто вас навчив такої гарної пісні? – спитала панна Олександра.
– Війна, Олюнько. У таборі ми нудилися і співали.
Подальшу розмову обірвав раптовий крик із задніх саней:
– Стій! Стій! Гей ви там – стій!
Пан Анджей обернувся сердитий і здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати їм і стримувати, як за кілька десятків кроків позаду саней побачив вершника, кінь котрого мало не падав із ніг.
– Заради Бога! Це мій вахмістр Сорока. Щось із ним мало статися там! – повідомив пан Анджей.
Водночас вахмістр наблизився, осадив коня так, що той аж присів назад, і став говорити задихаючись:
– Пане ротмістре!..
– Що там, Сороко?
– Упіта горить, б’ються!
– Ісусе, Маріє! – скрикнула Олюнька.
– Не бійтеся, панно… А хто б’ється?
– Жовніри з городянами. Ринок у вогні! Городяни затялися і після президії до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашій милості повідомити. Ледь можу подих перехопити…
На той час над’їхали задні сани – Кокосінський, Раницький, Кульвець-Гіпокентавр, Углік, Рекуць i Зенд пострибали на сніг і колом оточили співрозмовників.
– А в чому річ? – спитав пан Кміциц.
– Городяни відмовилися давати без грошей оброк ні коням, ні людям. І жовніри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмістра і тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь і підпалили два будинки. Тепер там стоїть неймовірний ґвалт і дзвони б’ють…
Очі пана Анджея спалахнули від гніву.
– То треба їх рятувати! – запропонував пан Кокосінський.
– Військо личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, білими та темними плямами. – Шах, шах, панове!
Зенд сміявся зовсім так само, як сміється пугач, аж коні напудилися, а пан Рекуць підняв очі догори і запищав:
– Б’ють! Та хто в Бога повірить! У дим личаків!
– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж ліс загудів, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нічого там для вас! Не потрібна нам там різня!.. Сідайте всі в двоє саней, мені одні залишіть і гайда в Любич! Там чекати, хіба б я послав по допомогу.
– Тобто? – сторопів пан Раницький.
Але пан Анджей поклав свою руку під шию, й очима ще страшніше блиснув.
– Ні пари з вуст! – грізно сказав він.
Усі замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамільярно.
– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктів, – попросив пан Кміциц, – або їдьте за тіткою Кульвецівною до Мітрунів. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокійно не сидітимуть… Але тепер там буде спокійніше, лише кілька голів злетить. Будьте, панно, здорова та спокійна, я повернуся, як тільки зможу…
Сказавши це, він поцілував нареченій руку і загорнув у ковдру. Потім сів в інші сани і гукнув возію:
– В Упіту!
Розділ IV
Минуло кілька днів, а пан Кміциц не повертався, зате до Водоктів приїхали троє ляуданських шляхтичів на розвідку до панночки. Це приїхав Пакош Ґаштовт із Пацунелів, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патріарх опору, відомий своїми статками та шістьма доньками. З них три були заміжні за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярів посагу, крім інших маєтностей. Другим приїхав Касіян Бутрим, найстаріший чоловік у Ляуді, котрий добре пам’ятав ще Баторія, із зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч і був у самому розквіті сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приєднався, бо в козацьких війнах гарматне ядро йому стопу відірвало. З цього приводу чоловіка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхітливий шляхтич, із силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергійний, про людей різко відгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловік не вмів пробачати ні собі, ні іншим. Він міг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рідко.
Вони й приїхали до панночки, котра прийняла гостей з удячністю, хоча відразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися і почути щось про пана Кміцица прагнуть.
– Ми б хотіли поїхати до нього з поклоном, але він ще з Упіти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?
– Можу сказати лише те, що його ще немає, – відповіла дівчина. – Він буде радий вам, опікунам, від усієї душі, бо багато доброго чув про вас і раніше – від дідуся, а тепер і від мене.
– Аби лишень не захотів прийняти нас так, як Домашевичів прийняв, коли ті до нього зі звісткою про смерть полковника прибули! – пробурмотів понуро Юзва.