– А як я маю казати? Якщо пан Кміциц не винен, то навіщо людей тримає, навіщо з такими живе? Вельможна панна має сказати йому, щоб їх вигнав або катові віддав, бо інакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стріляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й пліткує!
– І що мені робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й погані люди, але він із ними війну пройшов. І має витурити їх на моє прохання?
– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то він і сам такий!
Тоді в дівчині стала закипати кров проти тих товаришів, забіяк і гультяїв.
– Ну, що ж, хай буде так! Він мусить їх витурити! Нехай вибирає: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повідомили, а я вже сьогодні дізнаюся, чи це справді так, то їм не подарую ні стрілянини, ні розпусти. Я зовсім сама і бідна сирота, а їх купа озброєних, але я не відступлю…
– Ми вам допоможемо! – пообіцяв Юзва.
– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще більше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут, у Любичі… Нехай будуть такими, як їм заманеться, це їхня справа, їхні шиї відповідатимуть, але нехай пана Кміцицa не намовляють… до розпусти… Сором! Ганьба!.. Я гадала, що це незграбні жовніри, а бачу купу негідників, котрі і себе, і його плямують. Так і буде! Погано я в їхні очі дивилася, і якою ж була дурепою, що не розпізнала це. Гаразд! Спасибі вам, батечки, що мене очі на юд відкрили… Знаю вже, що мені робити.
– Це! Це! Це! – зрадів старий Касіян. – Гідність у вас промовляє, а ми вам допоможемо.
– Ви пана Кміцицa не винуватьте, бо навіть якщо він щось і не те зробив, то це через юний вік, а вони його спокушають, підбурюють, до розпусти власним прикладом заохочують і ганьбу на його ім’я наганяють! Так є! Поки живу, не буде це довго!
Гнів наростав усе більше і більше в самому серці Олюньки і завзятість проти товариства пана Кміцицa зміцнювалася так, як посилюється біль у свіжій рані. Бо рана ця жорстоко травмувала й її жіночу гідність, і ту довіру, з якою своє чисте почуття віддала пану Анджею. Соромно було і за нього, і за себе, і той гнів, і внутрішній сором шукали передусім винних.
Шляхта, відтак, втішилася, побачивши дочку свого полковника такою грізною і до війни з оршанськими бешкетниками готовою. Вона ж продовжувала промовляти з пониклим поглядом:
– Так тому й бути! Вони винні і мають піти геть, не лише з Любича, а й з усього тутешнього краю.
– Ми також пана Кміцицa не звинувачуємо, серденько наше, – зауважив старий Касіян. – Бо знаємо, що це вони спокусили його. Не зі злості отруйної ми сюди приїхали, а лише з жалю, що він гультіпак біля себе тримає. Всі знають, що молодий, зазвичай, дурний. Які пан староста Глебович замолоду фортелі викидав, а тепер всіма нами керує.
– А пес? – сказав зворушеним голосом лагідний пацунельський дідок. – Підете з молодим у поле, а він, дурний, замість того, щоб на звіра йти, біля ніг ластиться, сволота, грається і за поли тягне.
Олюнька хотіла ще щось сказати, аж раптом залилася сльозами.
– Не плач! – заспокоїв її Юзва Бутрим.
– Не плач, не плач!.. – повторювали два дідугани.
І так вони втішали її, але не могли заспокоїти. Після їхнього від’їзду залишився сум, неспокій, тривога й образа, і на них, і на пана Анджея. Гонорову панночку боліло все більше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанія! Маленькі рученята дівчини стискалися від думки про них. Перед її очима поставали, як наяву, обличчя Кокосінськогo, Углікa, Зендa, Кульвеця-Гіпокентавра й інших – і побачила в них те, чого не бачила раніше: це були нахабні пики, на яких блазнювання, розпуста і кримінал витиснули разом свої печаті. Чуже Олюнці почуття ненависті охопило її, як пекучий вогонь.
Але в цьому подиві наростала водночас щомиті й відраза до пана Кміцицa.
– Сором! Ганьба! – шепотіла дівчина блідими вустами. – Щовечора він повертався від мене до повітруль…
Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.
Надворі моросило. Панна Олександра міряла кімнату швидкими кроками, а в її душі закипала буря. Юнка не була від природи здатна витримувати удари долі, не захищаючись від них. Лицарська кров текла в жилах цієї дівчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цієї зграї злих духів, негайно! А що їй залишається!.. Нічого! Самі сльози та благання, щоб пан Анджей розігнав на чотири вітри своїх ганебних товаришів. А якщо він не захоче це зробити?..
– Якщо не захоче…
Навіть не сміла думати про це.
Роздуми господині перервав пахолок, котрий вніс у покій ялівцеві дрова для каміна і, покидавши їх валком, почав вигортати залишки від старого попелу. Раптове рішення спало на гадку Олюньці.