– Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня і гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приїхав, а якщо його немає, то нехай бурмістр, старий Знікіс, сідає з тобою і до мене їде. І хутко!
Хлопець підкинув шуфлею смоляного вугілля, присипав його трухою сухого ялівцю та поквапився до дверей.
Яскраві язики полум’я загуділи, в грубці затріскотіло. Олюньці стало трохи легше на душі.
«Може, Господь Бог ще все змінить! – міркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опікуни розповідали… Побачимо!»
За якийсь час вона пішла в челядну посидіти за звичаєм Білевичів зі слугами, щоб за порядком постежити, пісень, щоб відволіктися, поспівати.
Через дві години повернувся змерзлий Костик.
– Знікіс у сінях! – повідомив він. – А пана в Любичі ще немає.
Господиня рвучко схопилася. Бурмістр у сінях вклонився їй до ніг.
– Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!
Вони перейшли у їдальню. Знікіс застиг у дверях.
– Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловік махнув рукою.
– Та що там! Пана немає…
– Я знаю, що він в Упіті. Але вдома що відбувається?
– Гм…
– Слухайте, Знікісе, кажіть сміло, волос вам з голови не спаде. Кажуть, що пан хороший, лише його компанія свавільна?
– Якби лише, ясновельможна панно, свавільна!
– Кажіть чесно.
– Якби, панно, я тільки міг… Але боюся… Мені заборонили.
– Хто заборонив?
– Пан…
– Справді?! – здивувалася юнка.
Настала хвилина мовчання. Вона ходила туди-сюди по кімнаті, з міцно стиснутими губами та насупленими бровами, він стежив за нею очима.
Раптом дівчина зупинилася перед відвідувачем.
– Чий ти є?
– Білевичiв. Я ж із Водоктів, а не з Любича.
– Більше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобі розповідати все, що знаєш!
Чоловік, як стояв на порозі, так і впав на коліна.
– Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбійники та гультяї, там ні день, ні година не можуть бути певними.
Білевичівнa завертілася на місці, ніби в неї стріла влучила. Вона дуже зблідла, але спитала спокійно:
– Чи правда те, що вони стріляли в залі в портрети?
– Як не стріляли! І дівок тягали по покоях, і щодня одна і та ж розпуста. У селі плач, на вулиці Содом і Гоморра! Воли ідуть на стіл, барани на стіл!.. Люди налякані… Стаєнного вчора невинно розчленили.
– Стаєнного розчленили?..
– Аякже! А найгіршу дівчатам кривду чинять. Вже їм дворових бракує, то по селі хапають…
Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчі панночки і не зникав більше.
– Коли вони очікують вас назад?..
– Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали між собою, що завтра всій компанії треба в Упіту вирушати. Наказали, щоб коні були готові. Вони планують сюди заїхати, щоб людей просити і пороху, бо може там знадобитися.
– Планують сюди заїхати?.. Це добре. А тепер іди, Знікісе, на кухню. Ти до Любича не повертаєшся.
– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..
Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.
Наступного дня була неділя. Вранці, ще до того, як жінки з Водоктів подалися до костелу, прибули панове Кокосінський, Углік, Кульвець-Гіпокентавр, Раницький, Рекуць і Зенд, а за ними лубицька челядь, озброєна і на конях, вони вирішили іти на допомогу пану Кміцицу в Упіту.
Господиня вийшла до них спокійна й урівноважена, зовсім інша, ніж та, котра зустріла гостей минулого разу, кілька днів тому. Ледь помітно кивнула головою у відповідь на поклони прибульців, але вони думали, що це через відсутність пана Кміцицa панночка так поводиться обережно, і тому нічого не зауважили.
Уперед виступив пан Яромир Кокосінський, сміливіший, ніж того разу, і сказав:
– Ясновельможна панно лісничівна, добродійкo! Ми тут дорогою до Упіти вступили, щоб панні добродійці до ніг упасти та милості просити: пороху, рушниць і щоб людей трохи своїх на конях дати і з нами відпустити. Ми візьмемо приступом Упіту і личакам трохи крівці пустимо.
– Я здивована, – сказала на те Білевичівнa, – що ви в Упіту подалися, коли я своїми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидіти тихо в Любичі. Мені здавалося, що він має наказувати, а ви, панове, слухатися.
Кавалери, почувши ці слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, ніби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосінський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.
– От тобі й на! – зронив він. – Хтось міг би подумати, що ви до вояків пана Кміцицa промовляєте. Це правда, що ми мали сидіти вдома, але вже четвертий день пішов, і Яндруся немає, тому ми дійшли такої думки, що там щось недобре мало статися, де і наші шаблі в пригоді стануть.