– Пан Анджей не на бій вирушив, а лише свавільних жовнірів покарати, що легко статися і з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство і різня після вашого прибуття швидше б трапилися.
– Важко нам із вами сперечатися. Просимо лише дати порох і людей.
– Людей і пороху не дам, затямте собі це!
– Чи я правильно почув? – сторопів пан Кокосінський. – Як це ви не дасте? Пану Кміцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волієте, щоб його щось погане спіткало?
– Гіршого, ніж ваша компанія, його спіткати не може! Тут дівочі очі стали метати блискавки, і з піднятим підборіддям вона ступила кілька кроків до забіяк, а ті відступили перед нею ошелешені.
– Гультяї! – закричала вона. – Та ви йому, як злі духи, що намовляють до гріха, ви його спокушаєте! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, ваші мерзенні справи. Закон вас переслідує, люди від вас сахаються, а огида на кого падає? На нього. Через вас, безчесних розбійників!
– Гей! Рани Божі, товариші! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосінський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзі?
Білевичівнa зробила ще один крок і вказала рукою на двері:
– Забирайтеся геть! – наказала вона.
Прибульці зблідли, як трупи, але жоден із них не спромігся й слова із себе вичавити. Лише зубами заскреготіли, руки їхні затремтіли, а очі блискавки метали. Але вже за мить душі їхні сховалися в п’ятах. Бо цей будинок перебував під захистом могутнього пана Кміцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнів, а дівчина все стояла, сиплячи іскри з очей і вказуючи пальцем на двері.
Врешті пан Кокосінський зронив голосом, що тремтів від люті:
– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишається нічого іншого… як вклонитися… чемно господині та відбути… дякуючи за гостину…
Сказавши це, він опустив свого капелюха з показною смиренністю аж до землі, а за ним вклонилися всі інші й один за одним вийшли. Коли двері зачинилися за останнім із них, Олюнька впала виснажена в крісло, важко дихаючи, тому що не мала стільки ж сил, скільки мужності.
А гості натомість зібралися на раду перед ґанком, навколо коней, але ніхто не хотів промовляти першим.
Нарешті наважився пан Кокосінський:
– Ну що, мої овечки?
– А що?
– Добре вам?
– А вам добре?
– Ех, якби не пан Кміциц! Якби не пан Анджей, – бідкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут із панянкою побалакали б по-нашому…
– Йди задерися з паном Кміцицом! – пропищав пан Рекуць. – Стань проти нього!
Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисі, все вкрилося плямами.
– І проти нього стану, і проти тебе, лобуряко, де схочеш!
– То й добре! – погодився пан Рекуць.
Обоє сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гіпокентавр втрутився між ними.
– Ось мій п’ястук! – сказав він, трясучи ним, як буханкою хліба. – Ось мій п’ястук! – повторив він. – Першому, хто витягне шаблю, заїду в чоло!
Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, ніби питаючи знічев’я, хто перший хоче спробувати. Але ті враз заспокоїлися.
– Кульвець має рацію! – погодився пан Кокосінський. – Мої милі овечки, нам зараз згода потрібна більше, ніж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кміцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортів. Добре, що жоден із нас їй нічого кривого не сказав, хоча мені самому свербіли руки та язик… Рушаймо до пана Кміцицa. Має вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуємо. Не дай Боже, щоб він нас покинув. Бо відразу на нас облаву влаштують, як на вовків.
– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нічого вони нам не зроблять. Зараз війна, чи мало люду по всьому світу без даху та хліба волочиться? Зберемо собі компанію, любі друзі, і нехай за нами хоч усі трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!
– Я б вам вуха відтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спільний конфуз нас спіткав.
– Вигнати таких справних лицарів! – не вгавав пан Кокосінський.
– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.
– Людей гідних! Родовитих!
– Заслужених ветеранів!
– І вигнанців!
– Сиріт безневинних!
– Мої чоботи хутром підшиті, але мої ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злидні під цим будинком топтатися, нам гальбу пива звідси не винесуть! Нема чого тут робити! Сідаймо і рушаймо. Слуг краще відіслати, бо з них жодної користі без рушниць і зброї, самі поїдемо.
– В Упіту!
– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.