– Мало його не втратили.
– По конях, товариші! По конях!
Вони стрибнули на коней і погнали ступом, гнів і сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнів усе ще тримав за горло, обернувся і погрозив п’ястуком садибі.
– Гей, моя крівця! Ще вам покажу!
– Нехай тільки із паном Кміцицом посвариться! – зловісно зронив пан Кокосінський. – Ми б сюди ще раз навідалися.
– Може, й станеться таке.
– Боже, помагай! – додав пан Углік.
– Поганська донька, тетеря вперта…
Так лаючись і проклинаючи панночку, а іноді і самі себе, вершники досягли лісу. Заледве минули перші дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над їхніми головами. Зенд відразу поспішив жахливо каркати. Тисячі голосів відповідали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж коні перелякалися від шуму крил.
– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще біду накличеш! Каркають над нами ці ворони, як над стервом…
Але інші сміялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, і вершники просувалися серед бурі. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.
За лісом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультіпаки перейшли на клус, бо мороз лютішав і чоловіки померзли, а до Упіти ще був чималий шлях. Але в самому селі мусили сповільнитися. На широкій дорозі околиці було повно люду, як зазвичай буває в неділю. Бутрими та Бутримівни поверталися пішки і саньми з Мітрунів після служби Божої. Шляхта з цікавістю роздивлялася невідомих вершників, лише здогадуючись, хто це такі. Молоді шляхтянки вже чули про розпусту в Любичі і про знаменитих грішників, котрих пан Кміциц привів із собою, тому позирали на них ще з більшою цікавістю. А ті собі їхали гордо, демонструючи військову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах і на добротних конях. Було помітно, що жовніри ці рекрутовані: мордяки породисті, права рука вперлась у бік, підборіддя догори. Не поступалися дорогою нікому, їхали шеренгою, час від часу покрикуючи: «З дороги!» Один із Бутримів глянув похмуро з-під лоба, але поступився. Прибульці ж теревенили між собою про околицю.
– Зауважте, панове, – сміявся пан Кокосінський, – які тут рослі хлопи. Один в один, як тури, і кожен вовком дивиться.
– Якби не той зріст й якби не шаблі, можна було б прийняти їх за хамів, – підтримав пан Углік.
– Погляньте на ті шаблюки! Цікаво, чи вони гострі, як Бог милує! – зазначив пан Раницький. – Я б хотів котрусь випробувати!
Тут пан Раніцький став махати голою рукою.
– Він би так, а я йому так! Він би так, а я йому так. І шах!
– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.
– А я волів би краще з тими дівчатками погомоніти! – раптом сказав Зенд.
– Свічки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.
– Як ти сказав: свічки? Сосни! А пика в кожної ніби шафраном натерта.
– Важко в сідлі всидіти від такої краси!
Так теревенячи, вони покинули селище і знову перейшли на клус. Через півгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, і лежала вона на півдорозі між Волмонтовичами і Мітрунами. Бутрими та Бутримівни частенько зупинялися в ній, ідучи і повертаючись із костелу, щоб відпочити і погрітися в негоду. Тут же перед заїздом вершники побачили кільканадцять саней, застелених шкурами, і стільки ж осідланих коней.
– Вип’ємо горілки, бо зимно! – запропонував пан Кокосінський.
– Не завадить! – підтримав його одноголосний хор.
Вершники спішилися, прив’язали коней до стовпів, і самі увійшли в шинок, великий і темний. Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сиділа на лавках, або стояла гуртками біля шинквасу, потягуючи підігріте пиво, декотрі крупник18 сьорбали, варений із маслом, медом, горілкою та корінчиками. Там були лише Бутрими, чоловіки дужі, похмурі та такі мовчазні, що у приміщенні майже не було чутно говірки. Всі були одягнені в сірі плащі з домотканого або расейняйського сукна, підбиті овечими хутрами, зі шкіряними ременями, зі шаблями в чорних, окутих залізом піхвах. Через однорідність одягу вони справляли враження військових. Але це були переважно люди старші за шістдесят років або підлітки, до двадцяти. Ті, що через зимові морози вдома залишилися. Решта чоловіків, у розквіті сил, подалися в Расейняй.
Побачивши оршанських приблуд, вони трохи відсунулися від шинквасу і стали до них придивлятися. Гарні вояцькі обладунки сподобалися цій войовничій шляхті. Іноді хтось слово пускав: «Вони з Любича?» – «Так, із пана Кміцицa компанії!» – «Ті самі?» – «Атож!»
Парубки пили горілку, але крупник їм дуже запахнув. Пан Кокосінський його першим занюхав і наказав подати. Вони пересіли за стіл, а коли принесли паруючу страву, став сьорбати, озираючи шинок, шляхту, примруживши очі, бо в приміщенні було тьмяно. Вікна позатуляв сніг, а довга, низька грубка, де палав вогонь, відкидала тінь якихось силуетів, повернених до інших спинами.