Коли крупник розігрів жили відчайдухів, розливаючи по їхніх тілах приємне тепло, вони ожили, пригнічений настрій після прийняття у Водоктaх поліпшився, і Зенд раптом почав каркати, як ворона, так подібно, що всі обличчя обернулися до нього.
Розбишаки зареготали, шляхта стала наближатися, звеселіла, особливо молодь, міцні юнаки, широкоплечі, з пухкими щічками. Ті, що сиділи біля грубки, гріючись від вогню, повернулися до гостей, і пан Рекуць першим помітив, що це жінки.
Зенд заплющив очі, каркав і каркав. Раптом він припинив, і вже за мить присутні почули голос зайця, якого душили хорти. Заєць верещав в останній агонії, ставав щораз слабшим, тихішим, потім верескнув відчайдушно і замовк назавжди. А на його місці олень озвався потужно, як на узліссі.
Бутрими стояли ошелешені, хоча Зенд уже стих. Вони очікували почути щось ще, але почули лише пронизливий голос пана Рекуця:
– Синички уже сидять біля грубки!
– І правда! – зауважив пан Кокосінський, прикриваючи очі рукою.
– Воістину! – прицмокнув пан Углік. – Бо тут так темно, що я нічого не зміг розібрати.
– Цікаво, що вони тут роблять?
– Може, на танці приходять.
– Зачекайте, я спитаю! – застеріг пан Кокосінський.
І, вже голосніше, запитав:
– Гожі жіночки, а що ви там зачаїлися біля грубки?
– Ноги гріємо! – відповіли тоненькі голосочки.
Тож гульвіси повставали та підійшли до вогню. Там сиділи на довгій лаві з десяток жіночок, молодих і старих, котрі тримали босі ноги на колоді, що лежала ближче до вогню. З іншого боку колоди сушилося намокле від снігу взуття.
– Що, молодички, ноги грієте? – поцікавився пан Кокосінський.
– Бо змерзли.
– Дуже зграбні ніжки! – пропищав пан Рекуць, нахиляючись до колоди.
– Гей! Відчепіться від нас! – гукнула одна зі шляхтянок.
– Я був би радий причепитися, а не відчепитися, бо я знаю один спосіб, кращий, ніж багаття, щоб погріти замерзлі ніжки. І цей спосіб полягає ось у чому: треба потанцювати завзято і мороз піде геть!
– Якщо танцювати, то танцювати! – оголосив пан Углік. – Не треба нам скрипки, чи басетлі19, бо я буду грати на чекані.
І він витягнув із шкіряного чохла, що висів біля шаблі, свій неодмінний інструмент, і взявся грати, а парубки посунули грайливо до дівчат і давай їх стягувати з лави. Ті пробували боронитися, але більше криками, ніж руками, бо насправді не дуже були й проти. Може, й шляхта розійшлася б, своєю чергою, бо проти танців у неділю, після меси і причастя ніхто б насправді не протестував, але репутація «компанії» була вже занадто добре відома у Волмонтовичах, тому гігант Юзва Бутрим, той, котрий не мав однієї ноги, перший зіп’явся з лавки і підійшов до пана Кульвеця-Гіпокентавра, схопив його за груди, зупинив і сказав похмуро:
– Якщо вже так захотілося потанцювати, то, може, зі мною?
Очі пана Кульвеця-Гіпокентавра звузилися, а вуса грізно заворушилися.
– Я віддаю перевагу дівчатам, – відрубав він, – а з вами хіба пізніше…
Відтак до них підбіг пан Раницький, з обличчям, поцяткованим плямами, бо вже відчув бійку.
– А це ще хто такий? – спитав він, хапаючись за шаблю. Пан Углік перестав грати, а пан Кокосінський зарепетував:
– Гей, товариші! Всі разом! Разом!
Але за Юзвою кинулися Бутрими, кремезні дідугани і юнаки велетенські. Вони також стали гуртуватися, бурмочучи собі, як ведмеді.
– Чого хочете? Пригод шукаєте? – поцікавився пан Кокосінський.
– Ат! Про що говорити! Пішли геть! – зронив флегматично Юзва.
На це пан Раніцький, котрому кортіло не гаяти час без бійки, вдарив Юзву руків’ям у груди, аж луна пройшла по всій кімнаті, і гукнув:
– Бий!
Шаблі замерехтіли, жіночки залементували, дзвін шабель, гамір і плутанина. Аж тут гігант Юзва вибрався зі сутички, вхопив велетенську тесану лавку, що стояла біля стола, підхопив її, як легеньку дощечку, і закричав:
– Ану! Ану!
Курява здійнялася з підлоги і накрила бійців, а в юрбі лише стогони й було чутно…
Розділ V
Того ж самого дня увечері приїхав до Водоктів пан Кміциц на чолі ста кільканадцятьох людей, котрих із собою з Упіти привів, щоб їх у Кейдани коронному гетьманові відіслати. Бо сам визнав, що в такому малому містечку стільки люду не розмістити. А через мельдунки міщан ще й змушених застерігати вояків від насильств, особливо таких, кого лише страхом перед покаранням стримати можна. Досить було глянути на рекрутів пана Анджея, щоб переконатися, що гіршого ґатунку людей важко було в цілій Речі Посполитій знайти. Але пан Кміциц і не міг набрати інших. Після поразки великого гетьмана ворог запрудив усю країну. Рештки регулярних військ литовського компуту тимчасово відступили до Біржая та Кейдан, аби там перегрупуватися. Смоленські, вітебські, полоцькі, мстиславські та мінські шляхтичі або потягнулися за військом, або захищалися у власних воєводствах, ще не окупованих. Шляхетні люди сильнішого духу збиралися в Ґродні, до пана підскарбія Ґосевського, бо там королівським універсалом призначили збірний пункт посполитого рушення. Та де там! Мало було таких, що прислухалися до універсалів, але навіть ті, котрі пішли за покликом обов’язку, з’їжджалися так повільно, що в той час реального опору ніхто не чинив, крім пана Кміцицa, котрий діяв на власну руку, спонукуваний більше лицарською фантазією, ніж патріотизмом. Легко, однак, збагнути, що через нестачу регулярних військ і шляхти ватажок був змушений приймати всіх, кого тільки міг знайти. Тобто тих, кого обов’язок до гетьманів не дуже тягнув і котрим нічого було втрачати. Тож насунуло до нього всілякого наброду без роду та племені, людей низького стану, селян, котрі втекли з війська, здичавілих лісовиків, міських пахолків або пройдисвітів, переслідуваних законом. Вони під панським прапором сподівалися знайти притулок, та ще й здобиччю поживитися. У залізних руках пана Кміцица зробилися з них сміливі жовніри, відважні аж до безумства, і якби сам пан Анджей був статечною людиною, могли Речі Посполитій ще добряче прислужитися. Але пан Кміциц був схильний до сваволі, душа в ньому кипіла безперервно. Врешті, звідки ж він мав брати провіант, зброю і коней, якщо як доброволець, навіть без відповідних грамот, не міг від державного скарбу жодної допомоги сподіватися. Тому брав усе силоміць, як у ворога, так і в своїх. Опору не терпів і навіть за найменше карав суворо.
19