– Aле ви їх уже заспокоїли?
– Зараз вам розкажу все, що трапилося, мій скарбе, лишень собі сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловік довіку тут сидіти й у ваші чарівні очі дивитися, і нікуди не виїжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворі мороз пекельний.
– Зараз накажу вам вина з яйцями підігріти, я сама принесу.
– І дайте моїм халамидникам яке барильце горілки і дозвольте їх до обори пустити, щоб між худоби собі розмістилися. Кожухи мають вітром підшиті, тож зовсім померзли.
– Нічого їм я не пожалію, бо то ваші воїни.
Сказавши це, панночка усміхнулася так, що панові Кміцицу аж в очах посвітліло, і господиня вислизнула тихо, як кішка, щоб у челядній накази віддати.
Пан Анджей міряв кроками кімнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, і все метикував, як їй розповісти про те, що в Упіті сталося.
– Треба щиру правду розповісти, – бурчав собі під носом, – немає ради, хоч би товариші потім сміялися, що мене тут на повідку водять…
І знову походжав, і знову чуприну на чоло нагортав, врешті втратив терпець, що дівчина довго не повертається.
Тим часом пахолок приніс світла, вклонився до пояса і вийшов, а після нього зараз же увійшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на ній горщик, з якого парувало запашне нагріте угорське вино, і різьблений скляний келих, із гербом Кміциців. Старий Білевич одержав його свого часу від батька пана Анджея, коли в нього на гостині забавлявся.
Пан Кміциц, побачивши господиню, підбіг до неї.
– Ого! – крикнув він. – Обидві руки зайняті, тепер уже від мене не вислизнете!
Парубок нахилився через тацю, а юнка відхилила свою світлу голівку, боронячись хіба лише парою, що пашіла з горщика.
– Але ж ви й вітрогон! Дайте мені спокій, бо впущу горщик. Але він погроз не злякався, а лише зарепетував:
– Як Бог на небі, від таких смаколиків розум може потьмаритися!
– У вас уже давно потьмарився… Сідайте, сідайте!
Гість слухняно сів, а господиня наповнила його келих.
– Кажіть уже, як в Упіті винних судили?
– В Упіті? Як Соломон!
– Ну, і слава Богу!.. Бо мені серце потерпає, щоб усі в околиці вважали вас статечним і справедливим чоловіком. То як же все ж там було?
Пан Анджей зробив чималий ковток, зітхнув і сказав:
– Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомістра по гроші на провіант від великого гетьмана або від пана підскарбія. «Шановне панство, – казали вони жовнірам, – ви добровольці, тому експропріацію проводити не можете. Квартири вам виділили з милості, а провіант дамо аж тоді, коли матимемо певність, що нам заплатять».
– То вони мали рацію, чи ні?
– За законом, звісно, мали, але жовніри мали шаблі, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рація. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашій шкірі випишемо зобов’язання!» І стався рейвах. Бурмістр із личаками забарикадувалися на вулиці, а мої їх намагалися звідти вибити. Не обійшлося й без стрілянини. Завзяті вояки для страху підпалили кілька стодол, кількох личаків також заспокоїли…
– Як це заспокоїли?
– Хто отримає шаблею в чоло, відразу спокійний стане.
– Заради Бога! Tа це ж убивство!
– Саме на той час я над’їхав. Жовніри зараз кинулися до мене з наріканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що їх безневинно переслідують. «Животи наші порожні, – бідкалися сіроми, – що ж нам робити?» Я наказав бурмістрові до мене з’явитися. Він довго думав, але врешті-решт прийшов із трьома іншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навіщо бити, навіщо місто палити? Ми б їх нагодували та напоїли за добре слово, але вони захотіли солонини, медів, делікатесів, а ми самі, убогі, такого не маємо. Законом будемо захищатися, а ваша ясновельможність перед судом за своїх вояків відповість».
– Бог вас благословить, – заволала Олюнька, – якщо ви по-справедливому вчинили!
– Якщо вчинив?..
Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий має провину визнати, і чуприну почав рукою на чоло нагортати.
– Моя королево! – озвався він врешті жалісно. – Мій скарбе!.. Не гнівайтеся на мене…
– То що ж ви такого накоїли? – занепокоїлась Олюнька.
– Я наказав дати по сто батогів бурмістрові і райцям! – видихнув пан Анджей.
Олюнька не сказала нічого, лише руки поклала на коліна, голову опустила на груди і поринула в мовчанку.
– Голову зітніть, – заволав пан Кміциц, – але не гнівайтесь!.. Я ще не все розповів.
– Ще не все? – застогнала панночка.
– Вони потім послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолків з офіцерами. Їх поклали, а офіцерів… Заради Бога, не гнівайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снігу, так, як колись із паном Тумґратoм в Орші вчинив.