– Нехай діється воля Божа! – вимовила нарешті панночка. – Оскільки ви мене зрікаєтесь, то йдіть собі своєю дорогою! Бог залишиться із сиротою!
– Я вас зрікаюся? – неабияк здивувався пан Кміциц.
– Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не піду за чоловіка, на котрому тяжіють людські сльози і людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбійником називають і зрадником вважають!
– Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потім буду жалкувати. Нехай мене грім зараз поб’є, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вітчизни став, коли всі руки опустили!
– Ви на її захист стали, а чините те саме, що і ворог, бо її топчете, людей у ній катуєте, бо на Божі та людські закони начхали. Ні! Хоч би й серце розірвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..
– Не кажіть мені про відмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровільно, то я вас і так візьму, хоч би тут уся голота із закутків, хоч би й самі Радзивілли, сам король і вся нечиста сила рогами підступи захищали, хоч би я мав душу чортові продати…
– Не накликайте злих духів, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.
– Чого ж ви від мене хочете?
– Бути порядним!..
Замовкли обоє та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останні слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совість. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кімнаті. Юнка ж сиділа непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений біль і печаль. І так їм було разом важко, і довга мовчанка ставала щораз нестерпнішою.
– Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кміциц.
– Їдьте, пане, і хай вас Бог напоумить на що інакше! – і собі сказала Олюнька.
– Я поїду! Гіркий мені був ваш трунок, гіркий хліб! Жовчю й оцтом мене тут напоїли!
– А ви вважаєте, що мене напоїли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтіли сльози.
– Будьте здорова!
– Будьте здоровий…
Пан Анджей підійшов до дверей, несподівано обернувся і підбіг до господині, схопив її за обидві руки:
– Рани Христові! То ви хочете, щоб я трупом у дорозі з коня впав?
Тоді Олюнька вибухнула плачем. Парубок обійняв її і довго тримав в обіймах, повторюючи крізь зціплені зуби:
– Бийте мене, хто в Бога вірить! Бийте, не жалійте!
Наприкінці гість таки вибухнув:
– Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаєте. Цих я повиганяю. В Упіті все залагоджу. Буду жити інакше. Бо вас кохаю. Заради Бога! Серце моє розіб’ється. Зроблю все, тільки не плачте. І кохайте мене хоч трішечки.
Так він її заспокоював і пестив. Вона нарешті виплакалася і сказала:
– Їдьте вже, пане. Бог згоду між нами зробить. Я не маю образи, один лише біль у серці.
Місяць викотився вже високо над білими полями, коли пан Кміциц рушив назад до Любичa, а за ним подалися й жовніри, розтягнувшись вужем на широкій дорозі. Їхали не через Волмонтовичі, а коротшою дорогою, бо скував мороз болота і можна було ними проїздити безпечно.
Вахмістр Сорока наблизився до пана Анджея.
– Пане ротмістре, – поцікавився він, – а де нам зупинитися в Любичі?
– Відійди від мене! – відрубав пан Кміциц.
Він їхав попереду, нічого нікому не кажучи. У серці молодика нуртувала печаль, часом гнів, але насамперед злість на самого себе. Це була перша ніч у його житті, в якій робив іспит совісті і ця інформація його обтяжувала гірше за найважчий панцер. Ось приїхав у цей край зі заплямованою репутацією і що зробив, щоб її поправити? Першого ж дня дозволив стрілянину та розпусту в Любичі і набрехав, що в ній участі не брав, але ж брав. І дозволяв таке щодня. Далі: жовніри кривдили міщан, а він цю кривду лише доповнив. Гірше! Кинувся на місцеву делегацію, побив людей, пустив голих офіцерів на сніги. Якщо йому влаштують процес, він програє. Засудять, відберуть у нього майно, шляхетність, може, й життя. І вже не зможе він, як у давні часи, зібравши загін озброєної голоти, насміхатися над законом, бо задумав одружитися, осісти у Водоктaх, діяти не на власну руку, а в компуті. Там його закон знайде і досягне. Крім цього, якщо йому й минеться безкарно, все ж є щось бридкого в цих вчинках, щось негідне лицаря. Може, сваволю й вдасться десь пом’якшити, але ж пам’ять про неї залишиться і в людських серцях, і в його власній совісті, і в серці Олюньки. Тут, коли згадав, що вона все ще не відштовхнула його, коли від’їжджав, читав в її очах пробачення, наречена здалася йому такою доброю, як янгол небесний. І ось тобі маєш! Відчув бажання повернутися не завтра, але вже, повернутися, як кінь довезе, й упасти їй до ніг, і просити забути, і цілувати ці солодкі очі, які сльозами оросили сьогодні його обличчя.