Хотілося йому самому заридати, і здавалося, що так кохає цю дівчину, як ніколи іншого в житті не любив. «Матінко Божа! – думав парубок про себе, – я зроблю, що вона хоче. Повиганяю тих друзів геть, хоч би й на край світу. Бо правда така, що це вони мене на лихе намовляють».
Тут вершнику спало на гадку, що прибувши до Любичa, застане їх найпевніше п’яних або з дівчатами, і напала на нього така злість, що хотілося йому шаблею рубанути когось, хоч би й цих жовнірів, котрих провадив, і сікти їх немилосердно.
– Вони в мене отримають! – бурчав, шарпаючи вус. – Ще мене таким не бачили, як побачать.
Тут вершник почав коня гостро пришпорювати і за вуздечку тягнути і шарпати, аж кінь занервував, а Сорока, побачивши таке, зауважив жовнірам:
– Ротмістр збісився. Не дай Боже йому під руку потрапити.
Пан Анджей і справді шаленів. Навколо панував великий спокій. Місяць світив погоже, небо іскрилося тисячами зірок, навіть найменший вітерець не ворушив гілки на деревах, лише в серці лицаря закипала буря. Дорога до Любича здалася йому такою довгою, як ніколи. Якась невідома доти тривога почала на нього насувати із сутінків, з лісових глибин і з полів, залитих зеленим світлом місяця. Врешті-решт стома охопила пана Анджея, бо ми ж знаємо, що всю минулу ніч він провів в Упіті в пиятиці та гулянці. Але хотів утому здолати, відганяючи її швидкою їздою, відтак повернувся до вояків і наказав:
– По конях!..
Помчав, як стріла, а за ним весь загін. І в цих лісах, і на пустих полях летіли, як кортеж пекельних тевтонських лицарів, про яких люд жемайтійський досі пам’ятає, як інколи ясними місячними ночами з’являлися і мчали роздираючи повітря, сповіщаючи про війну та вражаючі поразки. Тупіт летів поперед них і за ними. З коней почала бухати пара і лише коли снігом вкриті дахи любицькі з’явилися після закруту, звільнили біг.
Ворота застали широко відчиненими. Пана Кміцицa здивувало, що коли подвір’я заповнилося людьми та кіньми, ніхто не вийшов ні поглянути, ні спитати, хто це прибув. Ротмістр сподівався застати вікна, що палали від світла, почути голос чекана пана Углікa, скрипалів або веселий гамір бенкету. А тим часом лише в двох вікнах їдальні мерехтів непевний вогник, в інших було темно, тихо та глухо. Вахмістр Сорока зіскочив першим з коня, щоб підтримати стремено командирові.
– Всім спати! – наказав пан Анджей. – Хто поміститься в челядній, хай спить там, а всі інші в стайнях. Коней поставити в обори і принести їм сіна зі стодоли.
– Слухаюсь! – відповів вахмістр.
Пан Кміциц зліз із коня. Двері у сіни були розчахнуті навстіж, там панував холод.
– Гей там, є там хто? – гукнув пан Анджей.
Ніхто не озвався.
– Гей там! – повторив гучніше.
Мовчанка.
– Повпивалися, – буркнув пан Анджей.
Й охопила його така злість, що аж зубами заскреготів. Коли їхав, його аж трясло від гніву на згадку, що застане пиятику та розпусту, а ця тиша зараз дражнила його ще більше.
Зайшов до їдальні. На величезному столі догорала сальна лампадка червоним, димним світлом. Подув повітря, що прийшло із сіней, хитнув вогником так, що цілу хвилину пан Анджей не міг нічого побачити. Лише коли миготіння заспокоїлося, побачив тіла, що лежали в рядочок під стіною.
– До смерті повпивалися, чи що? – занепокоївся прибулець.
Потім нетерпляче наблизився до першої постаті скраю. Обличчя не міг побачити, бо було занурене в тіні, але по білому шкіряному поясі і по білому чохлу чекана впізнав пана Углікa і почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.
– Вставайте, сучі діти! Вставайте!..
Але пан Углік лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тіла, а за ним лежали й інші. Ніхто не позіхнув, не затремтів, не прокинувся, не хропів. Тут пан Кміциц помітив, що всі лежать горілиць, в однакових позах і якесь страшне передчуття вхопило його за серце.
Пан Анджей підбіг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець і підніс його до облич товаришів.
Волосся заворушилося в нього на голові, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углікa міг упізнати виключно по білому поясі, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кров’ю, огидну, без очей, носа та рота – тільки величезні вуса стирчали з цієї жахливої калюжі. Пан Кміциц світив далі. Другий за чергою лежав Зенд із вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклів передсмертний жах. Третій у ряді був пан Раницький, повіки мав прикриті, а по цілому обличчю розлилися білі, кров’яні та темні цятки. Пан Анджей світив далі. Четвертим лежав пан Кокосінський, котрого пан Кміциц любив найбільше серед усіх товаришів, бо це був давній близький його сусіда. Цей волів спати спокійно, лише збоку, в шиї зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. П’ятим у черзі лежав велетенський пан Кульвець-Гіпокентавр із жупаном, подертим на грудях, і посіченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врешті засвітив у вічі шостому, панові Рекуцю, здалося йому, що повіки нещасного легко затремтіли від світла.