Так промовляла мудра панночка зі зрілим розумом, а вони славили її розважливість, не зважаючи на те, що тяганина може вийти також і на користь пану Анджеєві, принаймні його життю нічого не буде загрожувати. Може, власне і хотіла Олюнька це невдале життя від раптової біди врятувати? Але шляхта послухалася її, бо ж звикла з давніх-прадавніх часів усе, що виходить із вуст Білевичiв, за Євангеліє вважати. Тому Любич залишився неторканим, і пан Анджей, якби його виявили, міг би до часу спокійно в Любичі осісти.
Та він так і не об’явився. Натомість через півтора місяця прийшов до панночки посланець із листом, якийсь чужий чоловік, нікому невідомий. Лист був від пана Кміцицa, де були написані такі слова:
«Серце моє, кохана, найдорожча, незабутня Олюнькo! Будь-якому творінню природи, а особливо людині, хоч навіть і найгіршій, що за кривду свою мусила помститися, ніхто б нічого поганого не вчинив, отже, він тим самим змушений платити. А що я порубав ту пихату шляхту, Бог мені свідок, що не сталося це через якусь жорстокість, а лише тому, що товаришів моїх – усупереч законам Божим і людським – незважаючи на їхню молодість і високе походження такою безжальною смертю повбивали, яка б їх ніде, навіть у козаків чи татарів, чекати не могла. Не можу також заперечувати, що гнів мене майже надлюдський опанував, але хто ж дивуватиметься люті, яка у приятельській пролитій крові початок бере? Душі покійних панів Кокосінськогo, Раницькогo, Углікa, Рекуця, Кульвеця i Зендa, в розквіті літ і слави невинно порубаних, озброїли мої руки саме тоді, коли – як перед Богом свідчу! – я знайти злагоду та дружбу з усією ляуданською шляхтою замислив, бажаючи життя своє змінити, прислухаючись до солодких порад ваших. Слухаючи звинувачення проти мене, не відкидайте і мого захисту, і судіть справедливо. Шкода мені тепер цих людей у закутках, бо, може, й невинним дісталося, але воїн, котрий мститься за кров братів, невинних від винних відрізнити не зуміє і на нікого не зважає. Бодай би не сталося те, що мені в ваших очах зашкодити могло. За чужі гріхи та провини, за справедливий гнів найважчої для мене покути, бо втративши вас, у відчаї я сплю й у відчаї прокидаюся, не в змозі ні вас, ні кохання твоє забути. Нехай же мене нещасного ті трибунали засудять, нехай сейми вироки підтвердять, нехай посадять мене до в’язниці, покладуть у труну, нехай земля розверзеться у мене під ногами – все знесу, все перетерплю, лише, заради Бога, не викидайте мене з серця. Я зроблю все, що захочуть, віддам Любич, віддам після вигнання ворога й оршанські маєтки. Я маю рублі здобуті, в лісах закопані, нехай і їх забирають, тільки б мені ви пообіцяли, що вірності дотримаєте, як вам небіжчик дід із того світу наказує. Ви врятували мені життя, врятуйте ж і душу мою, дайте кривду виправити, дозвольте життя на краще змінити, бо вже бачу, що якщо ви мене покинете, то мене й Господь Бог покине і відчай штовхне мене до ще гірших учинків».
Скільки там голосів жалісливих озвалося в душі Олюньки на захист пана Анджея, ніхто не вгадає, ніхто описати не зуміє! Кохання, як лісова насінина, з вітром швидко летить, але коли деревом у серці виросте, то хіба разом із серцем висмикнути його можна. Білевичівнa була з тих, хто чесним серцем міцно кохає, тож сльозами облила цей лист пана Кміцица. Але не могла відразу після першої ж звістки все забути, все пробачити. Розкаяння пана Анджея було, мабуть, щирим, але душа його залишилася дикою і характер невгамовний також не змінився настільки через ті випадки, щоб про майбутнє можна було думати без тривоги. Не слова, а вчинки могли б змінити майбутнє пана Анджея. Врешті, як могла би сказати людині, котра утопила у крові всю околицю, імені котрої ніхто по обидва береги Ляуди не вимовляв без проклять: «Приїжджай, за трупи, пожежі, кров і людські сльози віддаю тобі своє кохання і свою руку».
Тому відписала йому інше:
«Як я вам і казала, не хочу вас знати і бачити, й буду непохитна у цьому, хоч би мені серце мало розірватися. Таких кривд, які ви людям тут заподіяли, не оплачують ні маєтками, ні грішми, бо померлих воскресити не можна. Не заможність ви втратили, а добре ім’я. Нехай вам та шляхта, яку ви спалили та повбивали, вибачає, то й я пробачу. Нехай вона вас прийме, то й я прийму. Нехай вона перша за вас заступиться, то й я її аргументи вислухаю. А якщо таке ніколи не станеться, то й ви собі шукайте щастя деінде, насамперед Божого, а не людського, пробачення, бо Божа милість потрібніша».