Панна Олександра полила сльозами кожне слово свого листа, потім запечатала його перснем Білевичів і сама винесла його посланцеві.
– Звідки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напівселянина-напівслуги.
– З лісу, панянко.
– А де твій пан?
– Цього мені не можна казати. Але він звідси далеко. Я п’ять днів їхав, аж коня втратив.
– Ось тобі таляр! – подала Олюнька. – А чи твій пан здоровий?
– Здоровий він юнак, як тур.
– А чи не голодує? Не в бідності?
– Він заможний пан.
– Іди з Богом.
– Кланяюсь до ніг.
– Скажи панові… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагає.
Чоловік пішов – і знову пливли дні, тижні без звістки від пана Кміцица. Минали якось буденно, день від дня гірший. Московське військо Хованськогo щораз більше запруднювало Річ Посполиту. Не враховуючи українських земель, найбільші в королівстві воєводства: Полоцьке, Смоленське, Вітебське, Мстиславське, Мінське та Новоміське – вже були зайняті. Лише частина Віленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтійське староство дихали ще вільними грудьми, але й вони з дня на день сподівалися гостей.
Останнього щабля немочі, мабуть, досягла Річ Посполита, що не могла вже чинити опір саме тим силам, якими раніше легковажила і з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили ці підтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гідра. Та попри бунт, попри виснаження сил у попередніх війнах і діячі, і воїни запевняли, що саме лише Велике Князівство могло і було в стані не тільки навалу відбити, але ще й стяги свої звитяжні поза власні кордони занести. На нещастя, внутрішня незгода ставала тій силі на перешкоді, паралізуючи намагання навіть тих громадян, котрі життя та майно пожертвувати були готові.
Тим часом у землях, ще не окупованих, захищалися тисячі біженців, як зі шляхти, так із простого люду. Міста, містечка і села в Жемайтії повнилися людьми, яких поразки війни загнали у злидні та розпач. Місцеве населення не могло ні розмістити всіх, ні дати їм достатньо їжі. Тому там повально вмирали з голоду саме люди низького стану. Неодноразово силою брали те, в чому їм відмовляли, звідси й заворушення, бійки та розбої ставали щораз частішими.
Зима була надзвичайна у своїй суворості. Настав нарешті квітень, а сніги лежали глибокі не лише в лісах, але навіть на полях. Коли минулорічні запаси вичерпалися, а нових ще не було, почав насідати голод, брат війни, і простягав своє панування щораз ширше. Виїхавши з дому, неважко було зустріти трупи людей, що лежали на полях, при дорогах, закостенілі, обгризені вовками, які плодилися надзвичайно, цілими ватагами підходили під села та закутки. Їхнє виття змішувалося з людськими зойками жахіття. По лісах, на полях і поблизу численних сіл палахкотіли ночами багаття, при яких біднота гріла змерзлі кінцівки, а коли хтось проїжджав, то бігли за ним, просячи хоч гріш, хліб, милостиню, стогнучи, проклинаючи та погрожуючи одночасно. Забобонний страх опанував людський розум. Багато хто казав, що ці війни, такі несприятливі, і нещастя, доти нечувані, з королівським іменем пов’язані. Охоче тлумачили, що літери: J. C. R., викарбувані на грошах, означають не лише Joannes Casimirus Rex22, а й Initium Calamitatis Regni23. А якщо в провінціях, ще війною не охоплених, виникав такий переляк і безлад, то легко здогадатися, що робилося в тих, які вже топтала вогняна нога Молоха. Вся держава була розпорошена, пошарпана партіями, хвора і в гарячці, як людина перед смертю. Пророкували також нові зовнішні та внутрішні війни. Причин для них не бракувало. Різні впливові в Речі Посполитій роди, охоплені вихором незгоди, зиркали один на одного, як ворожі держави, а за ними цілі землі і повіти творили протилежні табори. Так само було і в Литві, де настав розбрат між Янушем Радзивіллом, великим гетьманом, і Ґосевським, гетьманом польним, і водночас підскарбієм Великого князівства Литовського, що перейшов майже у відкриту війну. На бік підскарбія стали впливові Сапєги, котрим здавна була сіллю в оці могутність дому Радзивіллів. Їхні прихильники обтяжували великого гетьмана звинуваченнями: що, прагнучи лише слави для себе, військо на річці Шкловці втратив і країну на грабунок віддав, що більше, ніж добробуту Речі Посполитої, жадав для свого дому права засідати в сеймах Німецької імперії, що навіть про удільну корону замислився, що католиків переслідував…