І не раз уже доходило до зіткнень між партизанами з обох сторін, ніби без відома керівництва, ватажки, своєю чергою, скаржилися до Варшави, розбрат їхній проявлявся і на сеймах. На місцях же панувала сваволя та безкарність, бо такий Кміциц міг бути впевнений в опіці одного з цих магнатів, лише б він на його бік проти іншого став.
А тим часом ворог просувався вперед, подекуди тільки об замки спотикаючись, а загалом вільно і без опору.
У таких обставинах всі в землі Ляуданській мусили жити насторожені й озброєні, особливо тому, що гетьманів не було й близько, бо обидва розбиралися з ворожими військами. Небагато, щоправда, вони домогтися змогли, але принаймні наїздами їх шарпали і доступ до ще вільних воєводств гальмували. Окремо і Павел Сапєга відсіч давав і славу собі здобував. Ян Радзивілл, славетний воїн, саме ім’я котрого страх наганяло на ворога аж до програної битви під Шкловом, отримав від цього навіть певну вигоду. Ґосевський то бився, то угодами пробував навалу зупиняти. Обидва вожді набирали війська із зимових квартир і звідки тільки могли, знаючи, що з весною війна розпалиться заново. Але військ було мало, скарбниця порожня, а посполите рушення з окупованих воєводств було марне, бо його ворог розігнав. «Треба було про це перед шкловською кампанією подумати, – гомоніли ґосівчани, – тепер уже запізно». І таки було запізно. Коронні війська прийти з допомогою не могли, бо всі опинилися в Україні у ще важчій ситуації проти Хмельницького, Шеремета і Бутурліна.
Лише звістки про доблесну боротьбу, що добігали з України, про здобуті міста, про походи нечувані, дещо бадьорили упалі серця та до захисту заохочували. Звучали також голосною славою імена коронних гетьманів, а біля них ім’я пана Стефана Чарнецького щораз частіше на людських устах з’являлося, але слава ні війська, ні допомоги додати не могла. А литовські гетьмани виступали повільно, безперестанку сварячись між собою в дорозі.
Нарешті Радзивілл став у Жемайтії. Разом із ним повернувся короткочасний спокій у землі Ляуданські. Лише кальвіністи, осмілілі від близькості свого отамана, підіймали по містах голови, кривди роблячи і на костели нападаючи, зате ватажки розмаїтих волонтерських зграй і партій, невідомо чиїх, які під прапорами Радзивіллa, Ґосевськогo чи Сапєги країну нищили, поховалися в ліси, розпустили своїх бандюг – і спокійні люди якось легше зітхнули.
А позаяк від полегшення легко перейти до надії, то й набагато кращий настрій запанував на Ляуді. Панна Олександра сиділа спокійнісінько у Водоктaх. Пан Володийовський, котрий весь час мешкав у Пацунелях, а тепер уже помалу до здоров’я став повертатися, розпускав чутки, що король навесні прийде з найманими хоругвами, після чого вся війна набуде зовсім іншого вигляду. Шляхта впевненіше стала виходити з плугами в поля. Сніги також танули і на березняку з’явилися перші паростки. Ляуда розлилася широко. Розпогоджене небо сяяло над околицею. Люди вже не так занепадали духом.
Утім, стався випадок, який знову порушив ляуданську тишу, руки відірвав від лемешів і не дозволив шаблям укритися червоною іржею.
Розділ VII
Пан Володийовський, славетний і старий вояк, хоч і молодий іще чоловік, сидів, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Ґаштовтa, патріарха пацунельськогo, котрий мав репутацію найзаможнішого шляхтича серед усієї дрібної братії Ляуданської. Його три доньки, котрі були заміжні за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срібло, кожна по сто талярів, крім усілякого іншого добра, так що й жодна родовитіша шляхтянка більше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами і вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоїлася, то мертвіла знову, коли траплялася сльота на дворі. Всі ляуданці переймалися цією рукою, бо її бачили при роботі на річці Шкловці і під Сепеловом, і панувала думка, що кращу важко було знайти в усій Литві. Оточили також молодого полковника в усій околиці надзвичайною шаною. Ґаштовти, Домашевичі, Ґостевичі та Стак’яни, а за ними й інші присилали в Пацунелі достатньо риби, грибів і звірини, сіна для коней і дьогтю для ресор, щоб лицареві та його челяді нічого не бракувало. А якщо панич почувався слабкішим, то наввипередки їздили за цирульником до Паневежиса – словом, усі намагалися прислужитися.
Пану Володийовському так було добре, бо хоч у Кейданах йому було б зручніше, i медик місцевий був дуже фаховий, він усе одно сидів у Пацунелях, a старий Ґаштовт радo приймав гостя i мало пушинки з нього не здував, бо це дуже підіймало його авторитет в усій Ляуді, що такого знаменитого має постояльця, котрий iз самим Радзивіллoм міг би заслугами посперечатися.