Після побиття та вигнання пана Кміцицa пішов поголос серед захопленої паном Володийовським шляхти, що добре було б одружити його з панною Олександрою. «Чи можна для неї кращого чоловіка по світу шукати? – торочили старигани на спеціальних зборах, де цю справу розглядали. – Якщо той зрадник безчесними вчинками свою репутацію заплямував, й якщо він ще живий, то все одно у руки ката потрапить, то панночка мала б його вже давно із серця викинути, бо так було сказано і в заповіті, окремим абзацом передбачено. Тому нехай пан Володийовський з нею й одружиться. Як опікуни можемо це дозволити, таким чином і вона отримає чесного кавалера, і ми сусіду та вождя для себе».
Коли ця думка була одноголосно підтримана, поїхали старійшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потім і до панночки, котра, не довше думаючи, рішуче таке заперечила. «Любичeм, – пояснила вона, – лише один небіжчик мав право правити, а маєток у пана Кміцица можна буде відібрати не раніше, ніж його суди до страти засудять. Що ж стосується мого заміжжя, то навіть про це й не згадуйте. Надто багато я пережила болю, щоб про щось таке могла думати. Того з серця я викинула, а цього, хоч би був найкращий, не привозьте, бо я зовсім до нього не вийду».
Не було що й сказати на таку рішучу відмову і шляхта повернулася додому дуже стурбована: менше журився пан Володийовський, а найменше – молоді Ґаштовтівни: Терка, Мариськa і Зоня. Рослі були це дівчата та рум’яні, мали волосся, як льон, очі, як незабудки, і широкі спини. Пацунельки взагалі славилися своєю вродою. Коли йшли гуртом до костелу, можна було б описати: квіти на лузі! А ці три були найпрекраснішими між пацунелькaми. До того старий Ґаштовт і на освіту грошей не пожалів. Органіст із Мітрунів навчив їх мистецтва читання, церковних гімнів, а найстаршу Терку – ще й гри на лютні. Маючи добрі серця, ретельно опікувалися паном Володийовським, одна намагаючись затьмарити іншу в чуйності та піклуванні. Про Марисю казали, що закохана в молодого лицаря. У цій балаканині не було всієї правди, бо всі три, а не лише вона одна, були закохані до нестями. Молодик також любив їх без міри, особливо Мариську та Зоню, бо Терка мала звичку надто на чоловічу зрадливість нарікати.
Не раз бувало довгими зимовими вечорами, що старий Ґаштовт, повечерявши, спати йшов, а вони з паном Володийовським сиділи біля груби. Недовірлива Терка куделю пряла, солодка Марися пір’я дерла задля розваги, а Зоня нитки з веретен на мотки намотувала. Але коли пан Володийовський починав розповідати про війни, на яких побував, або про дива, які бачив у різних магнатських садибах, то робота припинялася, дівчата на парубка, як на веселку задивлялися, і щоразу котрась вигукувала від подиву: «Ах! Я не жила ще на світі! Любий ви наш!» – а інша вторила: «Всю ніч ока тепер не заплющу».
Натомість пан Володийовський, у міру, як здоров’я його поверталося і шаблею вже майже цілком вільно міг володіти, щораз ставав веселішим і щораз охочіше про все розповідав. Одного вечора сиділи собі, як зазвичай після вечері, перед каміном, з якого жваві вогники відсвітлювали на всю темну кімнату. Присутні почали жартома сперечатися. Дівчата хотіли оповідок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспівала під лютню.
– Самі співайте! – пхикнула панночка, відштовхуючи інструмент, який їй пан Володийовський подавав. – Я маю роботу. Бували по світах, то мали б різних пісень навчитися.
– Звісно, я навчився. Але сьогодні нехай уже так буде: я заспіваю першим, а ви після мене. Робота не втече. Якби якась білоголова24 попросила, то не стала б їй опиратися, а до чоловіків ви завжди вперта.
– Так і треба.
– То й я на таке заслуговую?
– Та де там! Співайте вже, паночку.
Пан Володийовський забренькав на лютні, зробив кумедне обличчя і заспівав фальшивим голосом:
– О, це несправедливо! – зупинила молодика Марися, зашарівшись, як малина.
– Це жовнірська пісня, – пояснив пан Володийовський, – яку ми співали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.
– Я б першою зглянулася…
– Дякую, панно. Якщо так, то не маю більше про що співати і лютню в гідніші руки віддаю.
Терка цього разу інструменту не відштовхнула, бо її зворушила пісня пана Володийовськогo, в якій було набагато більше хитрощів, ніж правди. Тож вдарила разом по струнах і, склавши губи «бантиком», заспівала: