Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радісно і залементував:
– То всі хлопці зрадники? А військові, моя добродійко? Панна Терка сильніше стулила вуста і заспівала з подвійною енергією:
– Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.
– Як же мені не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому військовому стану так дошкульно дорікають, я від сорому не знаю, куди очі сховати.
– Самі хочете, щоб я співала, а потім мене на глум берете, – надулася Терка.
– Я критикую не спів, а лише захищаю репутацію військових, – відказав на те лицар. – Щодо співу, мушу визнати, що навіть у Варшаві такого відбірного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки25 одягти, то могли б навіть у Святого Яна співати, котрого катедральний костел і королівство дуже шанують.
– А навіщо її в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацікавила згадка про Варшаву та королівство.
– Бо там у хорі білоголові не співають, а лише чоловіки та молоді хлопці: одні товстими голосами, як жоден тур не зареве; інші тонко, що і на скрипках тоншого не добудеш. Я чув їх багато разів, коли з нашим великим і незабутнім руським воєводою на вибори теперішнього короля нашого їздили. Вони справді дивовижні, аж душа з людини втікає! Багацько там музикантів: є Форстер, котрий славиться делікатними руладами, і Капула, і Джан Батист, і Клерт, майстер до лютні, і Марек, і Мільчевський ввічливо акомпонують. Вони всі, коли разом у костелі гукнуть, то ніби хор серафимів наяву почув.
– Це вже точно! Як на живо? – склала руки Марися.
– А короля ви багато разів бачили? – не вгавала Зоня.
– Так із ним балакав, як із вами. Після берестейської баталії за голову мене обіймав. Мужній він чоловік і такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обов’язково мусить полюбити.
– Ми його навіть не бачивши любимо!.. А корону він постійно носить на голові?
– Якби ж то щодня в короні ходити! Залізна була б тоді потрібна голова. Корона собі в костелі лежить, від чого й авторитет її зростає, а його величність на голові чорний капелюх носить, діамантами прикрашений, від яких сяйво на весь замок відсвічує.
– Кажуть, що королівський замок гарніший навіть, ніж у Кейданах?
– Ніж у Кейданах? Та він зі столичним навіть рівнятися не може! Це строга будівля, вся мурована, що дерева навіть не побачиш. Навколо є два ряди покоїв, один від одного гарніший. У них там можна побачити розмаїті війни та звитяги, пензлем на стінах увіковічені, наприклад, дії Зиґмунтa III та Владиславa. Надивитися на таке неможливо, бо все, наче живе. Дивно, що не рухаються ті, хто б’ються, і не лементують. Але вже цього ніхто передати не зуміє, навіть найкращий маляр. Деякі покої повністю зроблені з золота; крісла та лавки бісером або парчею оздоблені, столи з мармуру й алебастру, а що шкатулок, пудрениць, годинників, що вдень і вночі час показують, цього б і на пергамент не переписати. Винятково король із королевою по тих покоях ходять і достатку радіють. А ввечері дивляться театр, задля більшої розваги…
– А що таке театр?
– Як би це вам пояснити. Це таке місце, де грають комедії й італійські майстерні піруети демонструють. Приміщення для нього таке велике, як цілий костел, повністю у масивних колонах. По один бік сидять ті, хто хоче дивитися, а по інший – майстерно зроблені декорації. Одні підіймаються і опускаються; інші на шурупах в різні боки обертаються. Часом показують темряву з хмарами, а потім приємне світло. Нагорі небо з сонцем або з зорями, а внизу можна побачити часом жахливе пекло…
– Ісусе! – зойкнули пацунельки.
– …З чортяками. Часом море безкрайнє, на ньому кораблі та сирени. Одні особи спускаються з неба, інші виходять з-під землі.
– Я би пекла бачити не хотіла! – вигукнула Зоня. – Дивно, що люди від такого жахливого видовища не втікають.
– Не тільки не втікають, а й плескають від захоплення, – продовжував пан Володийовський, – бо це все імітація, не справжнє, й якщо перехрестити, не зникне. Немає в цьому жодного злого духа, лише людська фантазія. Навіть єпископи туди з почтом ходять, і різні сановники, котрі потім разом із королем перед сном до бенкету сідають.
– А вранці й удень що вони роблять?
– Це залежить від настрою. Вранці встають і ванну приймають. Є там така кімната, в якій немає підлоги, а лише олов’яна ніша, як срібло виблискує, а в ній вода налита.