– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.
– Але будете, навіть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я міркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо міряв, але схибив. Хай йому грець і хіба печі малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагріли, щоб мене куля вцілила!
– Покійний дідусь розповідав мені, які ви гарячі.
– А в нас усі такі у Смоленську, не те, що ваші жемайти. Раз-два – і має бути так, як ми хочемо, а як ні, то смерть!
Олюнька всміхнулась, і її голос став твердішим, коли звела на залицяльника очі:
– Гей! То, може, й татарин живе у вас?
– Байдуже! А ви моя з волі батька та серця.
– Стосовно серця я ще не впевнена.
– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем своє серце!
– Смішно ви якось промовляєте… Але ми все ще в людській… Будь ласка, заходьте в покої. Після довгої дороги і вечеря зайвою не буде. Прошу!
Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецівни:
– Тітонькa піде з нами?
Молодий хорунжий різко підняв голову:
– Тітонькa? – поцікавився він. – Яка ще тітонькa?
– Моя, панна Кульвецівна.
– То вона й моя, – сказав він і взяв руку для поцілунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругві, ім’я котрого Кульвець-Гіпокентавр. То часом не ваш родич?
– Авжеж, він із наших! – підтвердила стара панна.
– Хороший чоловік, але вітрогон, як і я! – додав пан Кміциц.
Тим часом з’явився парубок зі світлом, відтак перейшли у сіни, де пан Анджей самотужки скинув із себе шубу, після чого подалися в інший бік, до покоїв для гостей.
Як тільки вони пішли, прядильниці збилися щільніше до гурту і взялися пліткувати між собою, кожна зі своїми зауваженнями. Стрункий юнак їм дуже сподобався, тож не шкодували слів для його оцінки, розсипаючись похвалами одна перед одною.
– Від нього наче світло ллється, – казала одна. – Коли увійшов, я подумала, що це королевич.
– А очі його, як у рисі, мало не кусає ними, – торочила інша. – Такому опиратися не вдасться!
– Та й не треба опиратися! – підтримала третя.
– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б іще мала сподобатися?
– Але й він не гірший, не бійтеся! Якби про тебе йшлося, то пішла б навіть до Орші, хоча, кажуть, що це на краю світу.
– Щаслива панночка!
– Заможним завжди ведеться краще у світі. Ах, він золото, а не лицар!
– Казали пацунельки, що і той ротмістр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.
– Я його не бачила, але де там йому до пана Кміцицa! Бо такого другого, мабуть, і на світі немає!
– Холера! – вигукнув раптом жемайтієць, котрому знову щось у жорнах поламалося.
– Чи не пішов би ти, кудлатий, зі своїми витребеньками! Вгамуйся, бо нічого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кміцица і по всьому світі знайти! Певна річ, що і в Kейданах такого немає!
– Хіба присниться такий!
– Та хоч би приснився…
Ось так перемовлялися між собою шляхтянки в челядній. Тим часом в їдальні метушливо накривали на стіл, і у вітальні сиділа панна Олександра сам на сам із паном Кміцицом, бо тітка Кульвецівна пішла пригледіти за вечерею.
Пан Анджей не відводив погляду від Олюньки, і його очі виблискували щораз більше і більше, врешті-решт він не втерпів:
– Є люди, котрим багатство дорожче за все, інші полюють за здобиччю на війні, ще інші в конях кохаються, але я би вас за жодні скарби не віддав! Чесно скажу, що чим більше дивлюся, тим більше бажання маю одружитися, хоч би й завтра! А свої брови ви вуглинками підфарбовуєте?
– Чула, що так вертихвістки роблять, але я не така.
– А очі ніби з неба зіткані! Мені слів бракує описати їх.
– Нічого вам не бракує, якщо так мене сітями обплітаєте, аж мені моторошно.
– Це також наш звичай, смоленський: за наречених навіть у вогонь сміливо йти. Доведеться, королево, звикати до нього, бо так тепер завжди буде.
– Доведеться, пане, вам відвикати, бо так бути не може.
– Може, й скорюся, мене це не бентежить! Але вірте, панно, чи не вірте, а я готовий вам зірку з неба зняти. Заради вас я готовий навчитися й інших звичаїв, бо знаю про себе, що я простий вояк і в таборі буваю частіше, ніж у палацових покоях.
– Та це не має значення, бо й мій дідусь був вояком, але дякую за застереження! – відказала Олюнька, так солодко глянувши на пана Анджея, що його серце, як віск, розтопилося, тому він сказав:
– Ви з мене нитки сукати можете!
– О, ви не подібні на тих, з кого нитки сукати можна! З норовливими завжди найважче.
Пан Кміциц показав білі, наче вовчі, зуби в усмішці.
– Тобто? – поцікавився він. – Хіба не достатньо чіткими були домовленості наших батьків, щоб я спокійно спадок отримав і різні приємності разом із ним?