– A де вам вдалося ляуданських людей знайти?
– Та це вони мене знайшли, коли я вже до Паневежиса на зимові квартири рухався. Я й без них сюди б приперся.
– Може, вже не пийте…
– Задля вас, панно, я б навіть отруту випив…
– Але про смерть дідуся і про заповіт це вже ляуданці вам розповіли?
– Про смерть – вони. Упокій душу мого благодійника, Господи! То це ви послали до мене цих людей?
– Теж мені вигадали. Я про жалобу думала і про молитви, більше нічого…
– Вони те саме казали… Ех! Горді якісь ті сараки!.. Я хотів їх нагородити за допомогу, то вони ще на мене накинулися і давай докоряти, що, можливо, оршанська шляхта і бере хабарі, а ляуданська ні! Добре мене вишпетили! Я це все вислухав і міркую: не хочете грошей, то накажу дати вам сто батогів.
На таке панна Олександра схопилася за голову.
– Ісусе, Маріє! І ви це зробили?
Пан Кміциц здивовано глянув на неї.
– Не бійтеся, панно… Не зробив, але мене завжди з такими шляхетними вибриками аж із душі верне, коли рівними нам хтось себе називає. Але я так подумав: ще оголосять мене, невинного, по всій околиці, ґвалтівником і перед вами обмовлять.
– Яке щастя! – глибоко зітхнула Олюнька. – Інакше навіть дивитися на вас не змогла би.
– А це чому?
– Дрібна ця шляхта, але давня та славетна. Покійний дідусь завжди їх любив і на війну з ними ходив. Вікував із ними разом, а в мирний час у себе вдома приймав. Це стара дружба нашого дому, яку вам доведеться поважати. У вас є серце, тому не зіпсуєте цю святу угоду, з якою ми жили досі!
– Але я нічого про це не знав! Хай мені голову відрубають, якщо знав! Визнаю, що ця босонога шляхтина якось мені й на гадку не спала. Бо в нас хто чоловік, той чоловік, а шляхта – всі родичі, котрі по двоє на одній кобилі не сидять… Дякувати Богу, що такі гультяї не мають нічого спільного ні з Кміцицами, ні з Білевичами, як пічкурі не мають нічого спільного зі щуками, хоча і те, і те – риба.
– Дідусь розповідав, що честь не що інше, як кров і пошана, а вони шановані люди, інакше дідусь їх моїми опікунами не зробив би.
Пан Анджей здивовано витріщив очі.
– Їх? Зробив дідусь вашими опікунами? Всю ляуданську шляхту?!
– Саме так. Прошу не кривитися, бо воля покійного – свята. Дивуюся, що посланці про це вам не розповіли…
– Я б їх… Але це неможливо! Тут, мабуть, є кільканадцять закутків… І вони всі вами опікуються? І мною також будуть керувати, що й як маю робити?.. Гей! Без жартів, панно, бо моя кров нуртує!
– Пане Анджею, я не жартую… Святу і щиру кажу правду. Вони не будуть вами керувати. Але це якщо, як і дідусь, їм батьком станете, якщо не будете їх цуратися, не виказуватимете власну пиху, то не тільки їхні, а й моє серце завоюєте. Буду разом із ними вам дякувати все життя… Все життя, пане Анджею…
Її голос звучав скромно, благально, та гість навіть не повів бровою і далі супився. Гнівом проте не вибухнув, хоча емоції блискавично змінювалися на його обличчі, однак чоловік відповів пихато:
– Я такого не сподівався! Поважаю волю покійного і гадаю, що пан підкоморний міг цю шляхетну дрібноту до часу мого прибуття опікунами вашими зробити, але коли вже я сюди вступлю, то ніхто інший, крім мене, опікуном більше не буде. Не тільки ті сараки, а й навіть біржайські Радзивілли нікого тут опікувати не будуть!
Панна Олександра спохмурніла і сказала після недовгої мовчанки:
– Погано ви чините, що з гонором своїм носитесь. Заповіт покійного дідуся треба або прийняти цілком, або повністю відхилити. Не бачу ніякої іншої на це ради. Ляуданці не будуть ворохобитись або нав’язуватися, бо це гідні люди та спокійні. Що б ви там собі не думали, але вони тягарем не стануть. Якби тут виникли якісь розбіжності, тоді б вони могли своє слово мовити, але вважаю, що все пройде тихо й мирно, а потім це буде така опіка, ніби її й не було…
Він помовчав трохи, потім махнув рукою, зауваживши: – Це правда, весілля усьому покладе край. Тому немає необхідності пручатися, нехай собі сидять тихо і не заважають мені, бо Бог свідок, я не дам собі у вуса дмухати. Але годі про них! Дозвольте, панно, з весіллям не баритися, це буде найкраще!
– Не личить зараз говорити про таке під час жалоби…
– Ой! І довго мені доведеться чекати?
– Сам дідусь написав, що не більше ніж півроку.
– Та я висохну до того часу, як тріска. Але вже не сердіться. Бо ви, панно, вже так стали на мене строго глипати, як на винуватця. Дай, Боже, моя королево золота! Чи я завинив, що такий характер маю? Коли мій гнів на когось впаде, то я готовий його роздерти, а коли відпустить, то готовий зшити!
– Страшно з таким жити, – уже веселіше додала Олюнька.
– Ну! За ваше здоров’я! Хороше вино. А для мене шабля та вино – головні. І чому страшно зі мною жити? Та ви мене ув’язнили своїми очима і в невільника обернули, мене, хто нікого над собою не хотів терпіти. Ось зараз! Я вважав за краще з хоругвою на власний розсуд ходити, ніж панам гетьманам кланятися… Моя королево золота! Якщо вам у мені щось не сподобалося, то вже даруйте, бо хороших манер біля гармат я не навчився, і не в дамських покоях, а в жовнірському наметі, а не при лютні. У нас там є неспокійно, шаблі з рук не випускаємо. Тому, хоча там і кондемнат на комусь висить, хоча і вироки переслідують – байдуже! Люди його поважають, аби фантазію мав парубочу. До прикладу, мої компанійці, котрі деінде вже довгий час по вежах сиділи б… А вони – гідні кавалери! Навіть сивочолий у нас у чоботях і з шаблею ходить. І коли один гетьманську наречену, таку собі панну Кокосінську, стрийну мого поручника, попорав, відтак на смерть собі заслужив, то племінник під моєю командою за неї помстився, хоча її за життя не любив. Де нам, гультяям, вчитися, навіть родовитим? Але ми розуміємо: війна – стояти, сеймик – галасувати, а замало мови – то ще є шабля! Ось що це таке! Таким мене покійний підкоморний зустрів і такого для вас вибрав!