– Не настав ще мій час. Приготуйте хліба з павутиною, пане Кемлич, і прикладіть якнайшвидше, бо я маю з вами побесідувати, а щелепи ниють.
Стариган підозріло зиркнув на полковника, бо в його серці зачаїлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно відібраних козаками, проте все одно заклопотався. Замісив завчасу зволожений хліб, а що павутини в хаті не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кміцицa.
– Так краще, – визнав пан Анджей, – сідайте, пане Кемлич.
– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сідаючи на краєчку лави та схиляючи неспокійно свою сиву, розпатлану голову до пана Кміцица.
Але пан Анджей, замість питати чи балакати, охопив голову руками і глибоко замислився. Після цього піднявся і став ходити по кімнаті. Часом він зупинявся перед паном Кемличeм і споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь із півгодини. Дідуган совався неспокійно.
Раптом пан Кміциц зупинився перед ним.
– Пане Кемлич, – сказав він, – де тут найближче стоять ті хоругви, які проти князя віленського воєводи збунтувалися?
Стариган заморгав підозріло очима.
– Чи ваша милість хоче до них їхати?
– Я б попросив, щоб ви не питали, а відповідали.
– Подейкують, що в Щучині одна хоругва стоїть на квартирах, та, яка останнім часом туди з Жемайтії перейшла.
– Хто так каже?
– Самі ж люди з хоругви.
– Хто там верховодить?
– Пан Володийовський.
– Це добре. Закличте до мене Сороку!
Старий вийшов і за мить повернувся з вахмістром.
– Листи знайшлися? – спитав пан Кміциц.
– Ні, пане полковнику, – відповів Сорока.
Пан Анджей клацнув пальцями.
– Ех, біда, біда! Можеш іти, Сороко. За ці листи, що ви погубили, мали б висіти. Можеш іти. Пане Кемлич, маєте тут на чому писати?
– Щось та й знайдеться, – роззирнувся навколо дідуган.
– Хоч би два аркуші та пера.
Старий зник за дверима комори, яка була таким собі складом всілякого краму, але шукав довго. Пан Кміциц тим часом походжав по кімнаті та розмовляв сам зі собою.
– Чи листи є, чи їх немає, – гомонів він, – гетьман не знає, що вони втрачені, і боятиметься, щоб їх не оприлюднив. Тож маю його в п’ястуці. Хитрість на хитрість! Я погрожуватиму йому, що воєводі вітебському їх пошлю. Це воно! На Бога надія, що він цього налякається.
Подальші його роздуми обірвав старий Кемлич, котрий вийшов із комори та повідомив:
– Аркушів є три, але немає пер і чорнила.
– Немає пер? А птаства жодного немає в лісі? Хоч би з мушкета підстрелити.
– Є яструб, прибитий над шопою.
– Давай крило, хутко!
Пан Кемлич не став баритися, бо в голосі пана Кміцицa чулася нетерплячка і наче гарячка. За хвилину чоловік повернувся з яструбиним крилом. Пан Анджей вхопив його, висмикнув перо і взявся заточувати власним пугіналом4.
– Гарна річ! – сказав він, дивлячись на світло. – Але легше голови людям різати, ніж пера! А тепер потрібне чорнило.
Сказавши це, відкотив рукав, уколов, натиснув сильно на руку й умочив перо в крові.
– Можете йти, пане Кемлич, – дозволив полковник, – залиште мене.
Стариган вийшов із світлиці, а пан Анджей узявся писати.
«Залишаю службу у Вашої світлості, бо зрадникам і запроданцям не хочу більше служити. А що я присягнув на розп’ятті, що Вашу світлість не покину, то мені Бог за це відпустить гріхи. А якщо й осудить, то жадаю за краще горіти за свої гріхи, ніж за явну та намірену зраду вітчизни та короля. Ваша світлість вивела мене на манівці, я був сліпим мечем у Вашій руці, до проливання братньої крові охочий. Тому на Божий суд Вашу світлість викликаю, щоб нас розсудили, на чиєму боці була зрада, а на чиєму чисті наміри. Якщо ми зустрінемося колись, хоч ви й могутні і не лише окрему людину, а й всю Річ Посполиту до смерті вкусити можете, а в мене лише шабля в руці, я все ж своє зроблю застереження і переслідувати Вашу світлість буду, скільки мені сил та енергії вистачить. А Ваша світлість знає, що я з тих, хто і без надвірних хоругв, без замків і гармат нашкодити можу. Поки дихатиму, буду мститися Вам, що ні дня, ні години не зможете залишитись у спокої. І це буде справді так, як це моя власна кров, якою пишу. Листи Вашої світлості я маю, які не лише польського короля, але і шведів збурити можуть, бо в них зрада Речі Посполитої явна, як і те, що й від шведів Ви також готові відступитися, як тільки вони посковзнуться. Навіть якби Ви були вдвічі могутніші, Ваша погибель у моїх руках, бо підписам і печаткам будь-хто повірить. Тому, Ваша світлосте, пропоную таке: якщо хоч волосина впаде з тих голів, на яких мені залежить і які в Кейданaх залишилися, ті листи і документи я панові Сапєзі відішлю, а копії накажу по всій країні розповсюдити. Ось Вам віз і перевіз: або після війни, коли спокій у Речі Посполитій настане, Ви віддасте мені Білевичів, а я Вашій світлості листи, або якщо лиху новину вчую, то зараз же пан Сапєга покаже кореспонденцію Понтусу. Хочеться Вашій світлості корони, та не знаю, чи тоді буде її на що вкласти, коли голова від польської чи шведської сокири впаде. Краще, бачиться мені, заміну зробити, бо хоч я помсти і не занехаю, але це питання можемо й приватно вирішити. Богові Ваша світлість довірилася б, якщо б не те, що бісівський auxilia5 над Божим вище не поставили.
4