P. S. Конфедератів Вашій світлості не вдасться отруїти, бо знайдуться такі, хто йдучи з бісівської служби на Божу, застережуть їх, щоб ні в Орлі, ні в Заблудoвi пива не пили».
Тут підхопився пан Анджей і став міряти кроками кімнату. Обличчя його пашіло, бо його власний лист, як вогонь, розпалив. Цей лист був наче маніфест оголошення війни з Радзивіллaми, і пан Кміциц відчував у собі якусь надзвичайну силу і готовий був навіть уже сам-один виступити проти могутнього роду, який володів цілою країною. Він, простий шляхтич, простий лицар, вигнанець, правом переслідуваний, він, котрий нізвідки не сподівався допомоги, наразився проти всіх так, що всюди його ворогом вважають. Він, не так давно переможений, відчував у собі тепер таку силу, що бачив уже немов пророцьким оком приниження князів Янушa та Богуслава, і свою звитягу. Як поведе війну, де знайде союзників, в який спосіб переможе, не знав, більше того, навіть не думав про це. Вірив лише глибоко, що робить те, що мусить зробити, що має слушність і справедливість, тому і Бог буде з ним. Це наповнювало його довірливістю без міри і без меж. Зробилося йому на душі значно легше. Розкривалися перед ним наче якісь зовсім нові країни. Сісти тільки на коня й їхати туди, і домчить він до пошани, слави і до Олюньки.
– Тепер навіть волосина з її голови не впаде, – повторював парубок собі гарячково й якось радісно, – листи її захистять. Буде її гетьман берегти, як зіницю ока, як я сам! У цьому я собі зарадив! Хробак я поганий, але від мого жала не сховаєтесь.
Раптом йому спала на гадку інша думка: «А чи й до неї не написати? Посланець, котрий повезе лист до гетьмана, може і їй вручити таємно звісточку. Як же не сповістити їй, що я з Радзивіллaми порвав і що іншої йду шукати служби?»
Ця думка вцілила в саме його серце. Він ще раз стиснув руку, вмочив перо і став писати: «Олюнько, я більше не належу Радзивіллу, бо врешті переглянув…» Але враз зупинився, поміркував хвильку, а потім сказав сам собі:
– Нехай краще вчинки, а не слова свідчать відтепер за мене. Я не писатиму!
І порвав папір.
Натомість написав на третьому аркуші короткий лист до пана Володийовського такими словами:
«Пане полковнику! Я, хто нижче підписався, приятель Ваш, застерігаю, щоб ви були уважні, і Ви сам, й інші полковники. Були гетьманські листи до князя Богуслава та пана Гарасимовичa, щоб вас отруїти, а селянам на квартирах наказали вас помордувати. Гарасимовичa немає, бо з князем Богуславом подався до Пруссії, до Тільзіта виїхав, але схожі накази можуть бути і до інших економів. Тому будьте обачні, нічого від них не приймайте і по ночах без охорони не спіть. Я також точно знаю, що пан гетьман потягнеться незабаром із військом проти вас, чекає тільки кінноти, яку йому з півтори тисячі вершників має генерал Делаґарді надіслати. Тому зважайте, щоб вас не застав зненацька і поодинці не перебив. А найкраще пошліть довірених людей до пана воєводи вітебського, щоб особисто якнайшвидше приїхав і командування над усіма прийняв. Щиро це раджу, вірте цьому! Тим часом купи тримайтеся, від хоругви до хоругви квартири неподалік вибираючи, щоб ви одні одному на допомогу прийти могли. Гетьман має мало кінноти, лише трохи драгунів і людей пана Кміцица, але в них не впевнений. Пана Кміцицa самого немає, йому гетьман якусь іншу місію загадав, бо, мабуть, уже йому не довіряє. Він не такий уже й зрадник, як кажуть, лише спокушений. У Божі руки вас вручаю.
Пан Анджей не хотів підписуватися особисто, бо вирішив, що його ім’я у кожному мусить викликати огиду, й особливо недовіру. «Якщо розуміють, – міркував він собі, – що краще їм буде вислизнути від гетьмана, ніж гуртом йому заступити дорогу, але побачивши моє прізвище, можуть запідозрити, що я навмисно хочу їх гуртом зібрати, щоб гетьман одним ударом міг із ними покінчити. Подумають, що це якась хитрість, а від якогось там Бабиничa швидше приймуть застереження».