– Шляхтич із кіньми їде.
– А компанія також шляхта?
– Дрібна, але шляхта.
– Ну, що ж, вітаю, панове. Куди Бог провадить?
– З ярмарку на ярмарок, лише б тільки табун збути.
– Якщо ви тут ночуєте, то завтра за дня я огляну, може, щось і собі виберу. А тим часом дозвольте, панове, присісти до столу.
Незнайомий пан, щоправда, питав, чи йому присісти дозволять, таким тоном, немовби був у цьому цілком певний, і не помилився, бо молодий конюх ввічливо запропонував:
– Просимо вашу вельможність, хоч ми і не повинні про щось просити, бо лише горохом із ковбасою можемо пригостити.
– Я маю в скринях кращі за ці делікатеси, – не без певної пихи зронив молодий панок, – але в мене жовнірський шлунок, тому горох із ковбасою, тільки б зі смачною підливою, над усе шаную.
Сказавши це, а промовляв він дуже повільно, хоч і погляд його очей був розумний і меткий, сів на лавку, коли ж пан Кміциц посунувся від нього так, аби зробити зручне місце, додав ласкаво:
– Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозі на гідність не зважають, і навіть якщо мене також ліктем штурхнете, то мені корона з голови не злетить.
Пан Анджей, котрий саме підсував незнайомцеві миску з горохом, і, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би її на голові бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цій пихатості, що забавляло полковника. Тому не лише внутрішній вибух він угамував, а й усміхнувся та промовив:
– Такі тепер часи, ваша вельможносте, що й із найвищих голів корони падають: exemplum6 наш король Ян-Казимир, котрий згідно з правом дві мав би носити, а не має жодної, хіба що одну тернову…
На це незнайомець кинув на пана Кміцицa швидкий погляд, після цього зітхнув:
– Такі тепер часи, що краще про це не балакати, хіба з дуже близькими людьми.
Але за мить додав:
– Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканіша, ніж ваш вигляд.
– Терся між людьми, чув те й інше, aлe не служив.
– Звідки ж ви родом, якщо не секрет?
– З провінції, з Троцького воєводства.
– Нічого, що з провінції, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литві?
– Все по-старому, зрадників достатньо.
– Зрадників? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таємниця?
– Ті, хто від короля і Речі Посполитої відступилися.
– А як там мається князь віленський воєвода?
– Хворий, кажуть: дихання йому затикає.
– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний він пан!
– Для шведів чесний, бо ворота їм навстіж відчинив.
– А ви, пане, часом не його партизан?
Пан Анджей помітив, що незнайомець, весь час ніби безтурботно розпитуючи, досліджує його.
– Що мені до цього! – відрубав він. – Хай про це інші думають. Я боюся, щоб мені шведи коней у реквізицію не забрали.
– Тоді потрібно було їх на місці збути. Ось, і на Підляшші стоять, мабуть, ті хоругви, які проти гетьмана збунтувалися, й які навряд чи мають коней скільки треба.
– Цього я не знаю, бо між ними не бував, хоча котрийсь проїжджий пан дав мені лист до одного з їхніх полковників, аби його принагідно передав.
– Як же той проїжджий пан міг дати вам лист, якщо ви на Підляшшя не їдете?
– Бо в Щучинi стоїть одна хоругва конфедератів, тому той чоловік сказав мені так: або сам віддаси, або оказію знайдеш, повз Щучин проїжджаючи.
– А то добре складається, бо я саме до Щучинa їду.
– Ваша вельможність також від шведів утікає?
Незнайомець замість відповісти, глипнув на пан Кміцицa та ніби байдуже спитав:
– Чому ви сказали «також», а самі не лише не втікаєте, а поміж них їдете і коні їм продаватимете, якщо їх силою у вас не відберуть?
На це пан Анджей стенув плечима.
– Я сказав «також», бо в Ленґу бачив багато шляхтичів, котрі від них ховалися, а щодо мене, хай би їм усі так служили, скільки я маю бажання їм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго місця собі не нагріли.
– І не боїтеся таке казати? – поцікавився незнайомець.
– Не боюся, бо я неполохливий, а крім цього, людина до Щучинa їде, а там усі вголос кажуть, що думають, дай же, Господи, щоб якнайшвидше від балаканини до діла дійшло.
– Бачу, що ви швидкі на язик і дію! – зауважив незнайомець. – Але якщо так шведів не любите, то чому від тих хоругв, які проти гетьмана збунтувалися, їдете? Адже вони збунтувалися не через затримку платні чи сваволю? Ні! Лише тому, що гетьманові та шведам не хотіли служити. Краще було б тим жовнірам, небожам, під гетьманом залишатися, вони ж зажадали роль бунтівників перейняти, голод, незручності та присуди, ніж проти короля виступити. Якщо дійде між ними та шведами до війни, тоді безперечно, а може, уже б дійшло, якби не те, що шведи ще до цього закутка не дісталися. Будьте певні, дістануться, втраплять сюди, тоді й побачите!