Пан Кміциц не витримав і зареготав щирим і веселим сміхом, аж йому всі зуби заблистіли.
– Чого ж ви регочете? – спохмурнів незнайомець і насупив брови.
– Це від бажання отримати таку службу.
Але панок зовсім уже образився, тому зауважив:
– Бовдур той, хто вас цих манер навчив, і зважайте, з ким спілкуєтесь, щоб куті меду не передати.
– Нехай ваша вельможність вибачить, – промовив весело пан Анджей, – бо я справді не знаю, перед ким стою.
Молодий пан узявся в боки:
– Я пан Рендзян із Вонсоші, – промовив із гордістю.
Пан Кміциц уже відкривав рота, щоб назвати своє вигадане прізвище, але Білоус квапливо зайшов до світлиці.
– Пане комен…
Жовнір тут же замовк під грізним поглядом пана Анджея, сторопів, глибоко вдихнув і врешті випалив напружено:
– Прошу пана, там якісь люди їдуть.
– Звідки?
– Зі Щучинa.
Тепер пан Кміциц трохи збентежився, але хутко повернув собі самовладання, і звелів:
– Треба бути уважним. А багато людей іде?
– Буде з десятеро коней.
– Бандолети майте напоготові. Можете йти!
Як тільки жовнір вийшов, він звернувся до пана Рендзянa з Вонсоші та зауважив:
– Аби не шведи…
– Але ж ви до них ідете, – здивувався пан Рендзян, котрий уже якийсь час здивовано зиркав на молодого шляхтича, – тому рано чи пізно, але доведеться їх зустріти.
– Я б також волів шведів, ніж якихось розбишак, яких всюди повно. Хто їде з кіньми, мусить мати зброю і бути обачним, бо це дуже ласий шматок.
– Якщо правда, що в Щучинi стоїть пан Володийовський, – зронив пан Рендзян, – то це, мабуть, його роз’їзд. Перш ніж розквартируються, хочуть переконатися, чи безпечна ця околиця, бо зі шведами під боком важко спокійно всидіти.
Почувши це, пан Анджей завертівся по кімнаті і сів у найтемнішому її кутку, де навіс димаря кидав густу тінь на ріг столу. Тим часом зі сіней почувся тупіт і фиркання коней і за хвильку кілька людей зайшли в приміщення.
Той, хто йшов на чолі, був велетенський чоловік, він стукав дерев’яною ногою в незакріплені дошки, якими світлиця була встелена. Пан Кміциц глянув на нього і серце мало не вистрибнуло йому з грудей. Бо це був Юзва Бутрим, котрого звали Безногим.
– А де господар? – спитав він, зупинившись посеред кімнати.
– Я тут! – озвався корчмар. – До послуг вашої милості.
– Для коней корму!
– Немає в мене фуражу, хіба пани поділяться.
Сказавши це, шинкар вказав на пана Рендзянa і конюхів. – Чиї ви люди? – спитав пан Рендзян.
– А хто ви сам?
– Староста з Вонсоші.
Пана Рендзянa, як орендаря посади старости, називали зазвичай його власні люди старостою, і він сам себе так називав у важливіших оказіях.
Але Юзва Бутрим остовпів, побачивши, з якою високою особою має справу, тому скинув шапку і промовив лагідним голосом:
– Вітаю, ясновельможний пане. У темряві не можна гідність розпізнати.
– Чиї ви люди? – повторив пан Рендзян, беручись у боки.
– Ляуданці, з хоругви давнішої білевичівської, а тепер пана Володийовськогo.
– Заради Бога! То пан Володийовський зараз у Щучинi?
– Власною персоною і з іншими полковниками, котрі з Жемайтії прибули.
– Хвала Всевишньому, хвала Всевишньому! – повторив утішений пан староста. – І які ж це полковники є з паном Володийовським?
– Був пан Мирський, – перелічив пан Бутрим, – але його параліч дорогою розбив, є пан Оскеркo, пан Ковальський, два пани Скшетуські.
– Які Скшетуські? – зупинив його пан Рендзян. – Часом один із них не пан Скшетуський із Бурця?
– Не знаю, звідки він, – відрубав пан Бутрим, – лише знаю, що пан Скшетуський – збаражчик.
– Ой лишенько! Та це мій пан!
Тут помітив пан Рендзян, як дивно прозвучав цей вигук із вуст пана старости, тому додав:
– Мій пан кум, я хотів сказати.
Кажучи це, не вигадував пан староста, бо справді першого сина пана Скшетуськогo, Яремка, до хреста тримав якось.
Тим часом у панові Кміцицу, котрий сидів у темному кутку приміщення, думки одна за другою заметушилися в голові. Спочатку схвилювалася в ньому душа на вигляд грізного чолов’яги і рука мимоволі хапнула по шаблю. Знав бо пан Анджей, що саме Юзва спричинився до погрому його компанійців, а його самого особистим був ворогом. Давній пан Кміциц наказав би його в цю мить схопити і кіньми волочити, але теперішній пан Бабинич переміг. Тому неспокій його охопив від думки, що якщо шляхта його впізнає, можуть звідси виплисти розмаїті для подальшої подорожі й усієї місії неприємності. Відтак вирішив не датися впізнати і щораз глибше засувався в тінь. Врешті оперся ліктями об стіл і охопив голову руками, і став вдавати, що дрімає.