– Один я від вас не захищуся, але нас буде більше. Голови тут покладете!
– Буде і нас більше, провадь!
– То ходіть, не моя справа.
– Що маєш їсти дати, то дай, і горілки. Пана веземо, він заплатить.
– Тільки б звідси живим поїхав.
Так розмовляючи, зайшли до хати, в якій у грубці догоряв вогонь, а з горщиків, поставлених на черені, долинав запах тушкованої м’ясної страви. Світлиця була доволі простора. Сорока вже на вході зауважив, що під стінами стояло шість тапчанів, вкритих густо баранячими шкурами.
– Та тут якась компанія оселилася, – буркнув вахмістр товаришам. – Підсипати мушкети і бути насторожі! За цим хамом стежити, щоб не втік. Нехай цієї ночі компанія спить надворі, бо ми з кімнати не вступимося.
– Пани сьогодні не приїдуть, – гмикнув смолокур.
– Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собі поїдемо, – відбрив Сорока, – тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голодні, і коням вівса не жалій.
– А звідки ж вівсу взятися при смолокурні, вельможний пане жовніре?
– Ми чули коней під шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж їх не годуєш.
– Це не мої коні.
– Твої, чи не твої, а їсти мусять, як і наші. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобі мила твоя шкура.
Смолокур нічого не сказав. А тим часом жовніри поклали сплячого пана Анджея на тапчан. Після цього самі сіли до вечері й уминали жадібно тушковане м’ясо разом із біґосом, чималий казан якого надибали в грубці. Було також і пшоно, а в коморі, поруч покою, Сорока знайшов чималу бутлю горілки.
Проте сам лише скуштував і жовнірам пити не дав, бо вирішив бути вночі насторожі. Ця порожня хата з тапчанами на шістьох чоловіків і зі шопою, в якій іржало стадо коней, здалася йому дивною та підозрілою. Вахмістр вирішив, що це розбійницьке кубло, тим більше, що в самій коморі, з якої виніс бутлю, виявив купу зброї, порозвішуваної на стінах, і діжку пороху, а також розмаїтий непотріб, вочевидь, у шляхетських садибах награбований. Тож, якби відсутні мешканці цієї хати повернулися, не можна було сподіватися від них не лише гостинності, а й навіть милосердя. Тому Сорока вирішив влаштувати збройну оборону хати і триматися в ній силою або шляхом перемов.
Це було необхідно і з огляду на стан здоров’я пана Кміцицa, для котрого ця подорож могла стати смертельною, і з огляду на спільну безпеку для всіх. Сорока був досвідчений жовнір і тертий калач, котрому лише одне відчуття було чужим, це відчуття страху. Все ж тепер, згадуючи князя Богуслава, ляк його таки брав. Залишаючись віддавна на службі в пана Анджея, він сліпо вірив не лише в мужність, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своєю зухвалістю будь-яку міру і майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, і виходили сухими з води. Вахмістр був із паном Кміцицем в усіх «підходах» до Хованськогo, брав участь у всіх бійках, нападах, набігах, викраденнях і дійшов висновку, що його молодий пан усе може, все вміє, з кожної халепи вирятується і кожного, кого захоче, утопить. Пан Кміциц був для нього уособленням найбільшої міці та щастя, але тепер натрапив свій на свого! Хоча ні – пан Кміциц натрапив на кращого за себе. Бо як же інакше? Адже знайшовся чоловік, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише зміг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кміцицa, повбивати його жовнірів і налякати їх так, що розбіглися, остерігаючись його повернення? Було це диво з див, і Сорока голову сушив, міркуючи про це, адже всього на цьому світі сподівався, тільки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по панові Анджею проїхався.
– Чи, може, скінчилося вже наше щастя? – бурчав собі вояк, озираючись здивовано навколо.
Хоч раніше, бувало, йшов він наосліп за паном Кміцицем на місця постою Хованськогo, оточені вісімдесятитисячною армією. Тепер же при згадці того довговолосого князя з очима панночки і рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловіка думка, що завтра або післязавтра доведеться виїхати на битий шлях, на якому їх може зустріти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заїхав вахмістр із дороги в глибокі ліси, а тепер прагнув залишитися в цій лісовій хаті, поки б не заблудилася і не стомилася погоня.
Але позаяк цей схрон із певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотів знати, чого триматися, і тому наказав жовнірам чатувати при дверях і вікнах хати, а сам звелів смолокурові:
– Бери, хлопе, ліхтар і ходи зі мною.
– Хіба скіпкою вельможному панові присвічу, бо ліхтаря не маю.