– Чи це вашої вельможності чоловік?.. Я його звідкілясь знаю!
– Ні, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кіньми на ярмарок їде.
– А куди ви їдете? – спитав Юзва.
– В Суботу, – пояснив старий Кемлич.
– А де це?
– Біля П’ятниці.
Юзва також, як раніше пан Кміциц, визнав невчасним жартом цю відповідь і насупив брови:
– Відповідайте, коли питають!
– Яким правом питаєте?
– Можу вам його довести: бо мене на роз’їзд послали, щоб роздивився, чи немає підозрілих людей в околиці. І бачиться мені, що є, якщо не хочуть сказати, куди їдуть!
Пан Анджей, остерігаючись, щоб якась сварка з цієї балачки не виникла, промовив, не висуваючись із темного закутка:
– Не сердіться, пане жовніре, бо П’ятниця і Субота такі ж міста, як і інші, в яких на осінніх ярмарках коней продають. Якщо не вірите, то пана старосту спитайте, він мусить про це знати.
– Справді! – підтвердив пан Рендзян.
На це пан Бутрим зауважив:
– Якщо так, то це зовсім інша річ. Але навіщо вам у ці міста їхати? Ви можете і в Щучинi коней збути, бо нам їх дуже бракує, а ті, що ми в Пільвішкaх захопили, ні до чого не придатні, бо всі заїжджені.
– Кожен їде туди, де йому краще, а ми свою дорогу знаємо, – відповів пан Кміциц.
– Не знаю, де вам краще, але нам не краще, щоб шведам коней приводити і з язиком до них їздити.
– Дивно мені все це, – зауважив орендар із Вонсоші. – Ці люди на шведів намовляють, а тим часом дуже вже їм кортить до них потрапити.
Тут він звернувся до пана Анджея:
– І ви також не дуже-то схожі на конюха, бо і коштовний перстень на руці я зауважив, якого б жоден пан не посоромився.
– Якщо він вам так приглянувся, можете його в мене відкупити, бо я два орти7 за нього в Ленґу заплатив, – запропонував пан Кміциц.
– Два oрти?.. Тоді він навряд чи щирий, але вдала імітація. Покажіть, будь ласка!
– Візьміть, ваша вельможносте!
– А самі не можете підійти?.. То я маю підходити?
– Я дуже стомився.
– Гей, братику! Щось мені здається, що ви обличчя своє хочете затаїти!
Почувши це, Юзва не сказав ні слова, лише підійшов до грубки, витягнув палаючу головешку і, тримаючи її високо над головою, пішов прямо до пана Кміцицa й освітив його обличчя.
Пан Анджей звівся в одну мить на весь зріст і якийсь час вони дивилися один одному у вічі. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячі іскринок по дорозі.
– Ісусе, Маріє! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кміциц!..
– Так, це я! – підтвердив пан Анджей, збагнувши, що більше не вдасться критися.
Але Юзва гукнув жовнірів, котрі залишилися перед сіньми:
– Сюди! Хапай! Тримай!
Після чого обернувся до пана Анджея:
– Таки попався, шибенику, зраднику! Саме втілення диявола! Раз вислизнув із моїх рук, а тепер до шведів переодягнений прямуєш? Ось такий Юда, кат чоловіків і жінок? Я вас маю!
Сказавши це, вхопив за карк пана Анджея, а той хапнув його. Але до цього вже два молоді Кемличі, Кoсмa та Дам’ян, схопилися з лавки, сягаючи розпатланими головами аж до стелі, і Кoсмa спитав:
– Батьку, битися?
– Битися! – наказав старий Кемлич, виймаючи шаблю. Нараз двері розчахнулися і жовніри Юзви ввалилися в приміщення. Але тут же за ними, майже на їхніх потилицях, звалилася челядь Кемличів.
Юзва хапнув за потилицю лівою рукою пана Анджея, а в правій тримав уже голу рапіру, вчиняючи нею навколо себе вихор і блискавиці. Але пан Кміциц, хоч такої нелюдської сили не мав, вхопив його також немовби кліщами за горло. Очі Юзви викотилися з орбіт, він намагався ефесом своєї рапіри розбити руку суперника, але не встиг, бо його першим пан Кміциц руків’ям своєї шаблі оглушив. Пальці Юзви, що тримали потилицю супротивника, відразу ж ослабли, сам він захитався і назад завалився від удару. Пан Анджей його ще підштовхнув, щоб мати поле для маневру, і з усього розмаху в обличчя шаблею огрів. Юзва упав навзнак, як дуб, черепом ударившись об підлогу.
– Бий! – скомандував пан Кміциц, в якому відразу прокинувся давній забіяка.
Але не було потреби заохочувати, бо в кімнаті вже кипіло, як у горщику. Два молоді Кемличі сікли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людині на землю. Тут же за ними наступав дідуган, присідаючи щомиті аж до землі, примружуючи очі та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синів.
А Сорока, котрий найбільше звик до бійок по корчмах і в тісноті, завдавав найбільших втрат. Він так зблизька напирав на супротивників, що вістрям не могли його досягти, стрільнувши в юрбу з пістолів, тепер товк по головах їхніми ж руків’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очі. Челядь пана Кемлича і два жовніри пана Кміцица поспішили на допомогу своїм панам.
7