Янушу, хоч він і розкусив уже гру Богуслава, все одно вона здавалася занадто сміливою та занадто азартною для такої незначної мети, тому, не приховуючи свого невдоволення, він сказав:
– Заради Бога! Про які підступи проти здоров’я нашого колишнього короля ваша світлість торочить? Хто таке зробить? Де ж такий монстр у польському народі знайдеться?.. Такого ніколи, в усій історії Речі Посполитої не ставалося!
Богуслав схилив голову.
– Та не давніше, як місяць тому, – зронив парубок зі смутком у голосі, – коли з Підляшшя в Пруссію електора, в Тауроги я їхав, прибув до мене один шляхтич. З порядного дому. Шляхтич той, не знаючи, імовірно, моїх справжніх почуттів до нашого милостивого пана, гадав, що я йому ворог, як інші. Тож за солідну винагороду він пропонував мені поїхати в Сілезію, захопити Янa-Казимирa і живого або мертвого шведам видати.
Всі заніміли від жаху.
– А коли я гнівно і беззаперечно таку пропозицію відкинув, – резюмував Богуслав, – то той чоловік із мідним чолом кинув мені: «Тоді я поїду до пана Радзейовськогo, той купить і фунт золота мені заплатить».
– Я не є прихильником короля, – зауважив Януш, – але якби мені хтось схожу пропозицію зробив, я наказав би його без суду під мур поставити, і шість мушкетерів навпроти.
– Першої миті я й хотів так вчинити, – підтримав брата Богуслав, – але розмова була віч-на-віч і всі б кричали про тиранію, про сваволю Радзивіллів! Я лише налякав його, що і пан Радзейовський, і шведський король, бa, навіть сам Хмельницький, точно його б за таке на горло скарали. Словом, я довів того злочинця до того, що він від свого задуму відмовився.
– Даремно, не треба було його живим відпускати, бо щонайменше на палю він заслужив! – підсумував Корф.
Тоді Богуслав звернувся до брата:
– Маю також надію, що його кара не мине, і першим же подбаю, щоб він звичайною смертю не загинув, але лише ваша світлість може його покарати, бо це ваш придворний і ваш полковник.
– Заради Бога! Мій придворний?.. Мій полковник? Що ж це за один?! Хто?.. Кажіть, ваша світлосте!
– Його ім’я пан Кміциц! – оголосив Богуслав.
– Кміциц?!.. – повторили всі нажахано.
– Це неправда! – скрикнула враз Білевичівнa, зірвавшись із крісла. Очі її палали, а груди високо здіймалися.
Запанувала глуха мовчанка. Одні ще перетравлювали страшну новину Богуслава, інші ж дивувалися зухвалості цієї панни, котра посміла молодого князя у брехні звинуватити. Мечник расейняйський став белькотіти: «Олюнько! Олюнько!» А Богуслав напустив на обличчя смуток і зронив без гніву:
– Якщо це ваш родич чи наречений, то мені шкода, що я цю новину повідомив, але викиньте його з серця, бо негідний він вас, панно.
Дівчина стояла ще якусь мить у болі, полум’ї та жаху. Але повільно обличчя її вистигало, аж стало холодним і блідим. Юнка знову опустилася в крісло і промовила:
– Даруйте, ваша світлосте. Даремно я перечила. На цього чоловіка це схоже.
– Нехай мене Господь Бог покарає, якщо я щось інше відчуваю, крім жалю, – відповів м’яко князь Богуслав.
– Це був наречений цієї панни, – зауважив князь Януш, – я сам їх сватав. Юнак молодий, гарячий, напустував добряче. Я рятував його від закону, бо він добрий жовнір. Я знав, що він баламут і таким залишиться. Але щоб шляхтич до такого неподобства був схильний, такого навіть від нього не сподівався.
– Лихий він чоловік, давно я це знав! – вставив і свій гріш Ґанхов.
– І не застерегли мене? Чому ж? – спитав із докором князь Януш.
– Бо боявся, що ваша світлість у зраді мене запідозрить, адже він тоді мав більшу довіру, ніж я.
– Horribile dictu et auditu27, – наголосив Корф.
– Шановне панство, – сказав Богуслав, – даймо ж цьому спокій! Якщо вже вам важко це слухати, то що ж залишається панні Білевичівні.
– Ваша світлість не повинна зважати на мене, – озвалася Олюнька, – я можу все вже вислухати.
Але вечеря підходила до кінця, подали воду для миття рук, після чого князь Януш піднявся першим і подав руку пані Корф, а князь Богуслав – Олюньці.
– Зрадника вже Бог скарав, – шепнув молодик дівчині, – бо хто вас втратив, той небо втратив. Ще не минуло й двох годин, як я з вами познайомився, чарівна панянко, а хотів би вас бачити вічно, не в болі чи в сльозах, а в насолодах і щасті.
– Дякую вашій світлості, – відповіла Олюнька.
Після того, як дами пішли, чоловіки повернулися ще за стіл шукати радощів у келихах, яких наставили густо. Князь Богуслав пив запоєм, бо був задоволений собою. Князь Януш бесідував із паном расейняйським мечником.