Вир бійки перекинувся від столу в інший кінець світлиці. Ляуданці захищалися запекло, але відколи пан Кміциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину і зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бік.
Слуги пана Рендзянa також приперлися у приміщення зі шаблями та штурмакaми8. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливості супротивників розпізнати, бо ляуданці не носили жодних одностроїв. Тому в метушні діставалося хлопцям старости і від одних, і від других.
Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпізнати пана Кміцицa і вказати його для пострілу, але при слабкому освітленні скіпки пан Анджей постійно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темряві.
Опір із боку ляуданців слабнув кожної миті, так пригнітило їх падіння Юзви і жахливе ім’я пана Кміцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемістився позаду бійців із цебром води у руці та хлюпнув у вогонь. У приміщенні запанувала суцільна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тісну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання і безладний тупіт чобіт. Відтак через вибиті двері вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданці, а ще за ними – пана Кміцица.
Розпочалася метушня в сінях, у дворі та шопі. Пролунало кілька пострілів, потім вереск та іржання коней. Закипіла битва вже біля підвод пана Рендзяна, під які його челядь поховалася, ляуданці також шукали під ними схрону, і тоді ті, що вже там затаїлися, прийнявши їх за нападників, дали по них залп.
– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вістря своєї шаблі між спиці вoзу і колючи наосліп людей, котрі ховалися під ним.
– Стійте! Здаємося! – заверещало кілька голосів.
І челядь із Вонсоші взялася викидати з-під фіри шаблі та штурмаки, потім і їх самих повитягали за голови молоді Кемличі, аж старий гукнув:
– До підвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возів!
Молоді не стали третього наказу чекати, кинулися відстібати попону, з-під якої випиналися опуклі боки скринь. Вже почали і скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кміцицa:
– Ані руш!
І пан Анджей, підсилюючи рукою наказ, почав їх бити пласким боком закривавленої шаблі. Кoсмa і Дам’ян поспішно відскочили вбік.
– Ваша милосте! Хіба не можна? – спитав покірно старий.
– Геть! – крикнув пан Кміциц. – Шукайте старосту!
Кoсмa і Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, і за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрівши пана Анджея, схилився низько і промовив:
– Даруйте, ваша милосте, кривда мені тут чиниться, бо я з ніким війни не шукав, а що знайомих їду навідати, то це дозволено кожному.
Пан Кміциц, спершись на шаблю, сапав важко і мовчав, тому пан Рендзян продовжив:
– Я ні шведам, ні князеві гетьманові жодної кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo їхав, бо він мій старий знайомий і в Україні ми разом воювали. І навіщо мене ґудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх і мені байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цілу вивезти і щоб те, ще мені Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в поті чола заробив. Я не маю стосунку до всієї цієї справи! Хай мені ваша милість дозволить вільно їхати.
Пан Кміциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.
– Прошу покірно вашу милість! – почав було знову староста. – Ваша милість бачила, що я цих людей не знав і приятелем їм не був. Напали на вашу милість, то отримали своє, але чому я маю терпіти, за що моє має пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути інакше, то я жовнірам вашої милості викуп готовий заплатити, хоч мені, убогій людині, багато не залишилося. По таляру їм дам, щоб їхній неспокій даремно не обійшовся. Я дам і по два, і ваша милість прийме також від мене…
– Закрити ці підводи! – наказав пан Кміциц. – А ви забирайте своїх поранених і їдьте до дідька!
– Дякую покірно за людей, – заторохкотів пан орендар із Вонсоші.
Аж тут підійшов старий Кемлич, відкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубів, і застогнав:
– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливості. Це наше.
Але пан Кміциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землі і не смів вимовити більше ані слова.
Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фіри закладати, але пан Кміциц знову звернувся до пана старости:
– Забирайте всіх цих поранених й убитих, котрі тут опинилися, відвезіть їх панові Володийовському і скажіть йому від мене, що я йому не ворог, а може, навіть і кращий приятель, ніж він думає. Його хотів оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пізніше прийде ще нагода, але зараз ні він би не повірив, ні я не мав би його чим переконати. Можливо, пізніше. Будьте обачні, пане! Скажіть йому, що ці люди на мене напали і я був змушений боронитися.
8