– Давай його сюди! – наказав пан Володийовський.
Пахолок вийшов і за мить повернувся з листом. Пан Міхал мерщій зламав печатку і став читати:
«Чого я вчора не договорив орендареві з Вонсоші, то сьогодні дописую. Гетьман і сам війська проти вас має досить, але навмисно на шведську кінноту чекає, щоб під авторитетом шведського короля на вас іти. Бо якби його септентрони10 тоді зачепили, то мусили б і на шведів вдарити, а це означало б війну зі шведським королем. А цього вони б не посміли зробити, не маючи відповідного наказу, бо шведів бояться і відповідальність за початок війни на себе не візьмуть. Вони втямили, що Радзивілл навмисно шведів хоче їм підставляти. Нехай би хоча б одного підстрелили або зарубали, зараз же війна була б. Септентрони тепер не знають, що робити, якщо Литва – піддана шведів. Тому стоять на місці, чекаючи, що буде далі, не воюючи. Саме тому Радзивіллa не чіпатимуть і кривди йому не зроблять, а він прямо на вас піде і по черзі розбиватиме, якщо ви не згуртуєтесь. Богом молю! Зробіть це і воєводу вітебського кличте, бо і йому тепер до вас через септентронів буде легше дістатися, поки вони одурілі стоять. Я хотів вас застерегти під іншим прізвищем, щоб ви легше повірили, але не вийшло, тому своїм підписуюсь. Буде біда, якщо ви не повірите, бо й я вже не той, ким був, а дасть Бог, щось зовсім інше ще про мене почуєте.
– Ви хотіли знати, як Радзивілл прийде до нас, ось, маєте й відповідь! – озвався Ян Скшетуський.
– Це правда. Хороші аргументи! – погодився пан Володийовський.
– Хороші? Та то святі аргументи! – вигукнув пан Заглоба. – Тут не може бути сумнівів. Я перший цього чоловіка розкусив і хоч немає прокляття, якого б на його голову не проголошували, скажу вам, що ще його будемо благословляти. Мені досить на людину глянути, щоб знати, чого вона вартує. Пам’ятаєте, як він мені до серця припав у Кейданaх? Сам він нас також шанує, як лицарів, а коли моє прізвище вперше почув, то мене мало не задушив від поваги і через мене вас усіх урятував.
– Ваша шляхетність зовсім не змінилася, – зауважив пан Рендзян, – з якого б це дива пан Кміциц мав більше поваги до вас, ніж до мого пана, чи до пана Володийовського?
– Телепню! – відповів пан Заглоба. – Вас він одразу розкусив і якщо вас кличе орендарем, то кпини береже щодо Вонсоші лише через політику!
– А може, і вас через політику поважає? – відбрив пан Рендзян.
– Та це ясно, як білий день. Одружіться, пане орендарю, то ще краще будете буцати. Я вже в цьому!
– Все це добре, – гмикнув пан Володийовський, – але якщо він так щиро нам добра бажає, то чому сам до нас не приїхав, замість того, щоб, як вовк, повз нас утікати і людей наших кусати?
– То не ваша проблема, пане Міхале, – відповів пан Заґлоба. – Що ми ухвалимо, те й робіть і не помилитесь. Якби ваші жарти були варті вашої шаблі, то ви б уже великим гетьманом замість пана Ревери Потоцькогo були. А з якого це дива пан Кміциц мав би сюди приїжджати?.. Чи не для того, щоб ми йому так само не вірили, як посланню його не вірите, з чого б зараз і до великої сварки дійти могло, бо він задерикуватий кавалер? Уявімо, що ви повірили б, а що сказали б інші полковники – пани Котовський, Жеромський або Липницький?.. Що б сказали ваші ляуданці? Чи не зарубали б його, коли б ви лишень відвернулися?
– Батько має рацію, – погодився Ян Скшетуський, – він не міг сюди приїхати.
– То навіщо до шведів їде? – повторив упертий пан Міхал.
– Дідько його знає, чи справді до шведів, лихий знає, що в цю біснувату довбешку могло стрельнути! Та що нам до того, краще його застереженням скористаймося, якщо голови хочемо зберегти на плечах.
– Тут немає про що думати, – резюмував Станіслав Скшетуський.
– Треба хутко сповістити панів Котовськогo, Жеромськогo, Липницькогo і того другого пана Кміцицa, – запропонував Ян Скшетуський. – Вишліть до них, пане Міхале, якнайшвидше повідомлення, але не пишіть їм, хто застерігає, бо тоді точно не повірять.
– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, і свого часу не забудемо за неї відплатити! – додав пан Заглоба. – Далі, хутко, пане Міхале!
– А самі під Білосток подамося, всім там збір призначивши. Дав би Бог воєводу вітебського якнайскоріше! – зітхнув пан Ян.
– З Білостока треба буде до нього делегатів від війська вислати. Дасть Бог, станемо перед очі пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рівною, а то й кращою силою. Нам із ним не тягатися, але пан воєвода вітебський – то що іншого. Видатний він воїн! І чесний! Немає такого другого в Речі Посполитій!
– А ви знаєте пана Сапєгу? – спитав Станіслав Скшетуський.
10