Все чинилося доволі безладно і досить недисципліновано, але не так безладно і не так недисципліновано, як та великопольська шляхта, яка кілька місяців тому мала під Устям від шведів переправи захищати. Тому що в Підляшші, Люблінщині та Литві жили люди, до війни звиклі, і не було між цими добровольцями жодного, крім підлітків, хто би пороху не нюхав і з табакерки Сірка не куштував. Кожен у своєму житті воював або проти козаків, або проти турків, або проти татар. Були й такі, котрі ще шведські війни пам’ятали. Та серед усіх вирізнявся воєнним досвідом і повагою пан Заглоба, що з радістю опинився в цьому збіговиську жовнірському, в якому при сухому горлі не радилися.
Він переважав своїм авторитетом навіть найшанованіших полковників. Ляудaнці розповідали, що якби не він, то пани Володийовський, Скшетуські, Мирський та Оскеркo загинули б від руки Радзивілла, бо вже їх на страту до Бірж везли. Він сам заслуг своїх не приховував і справедливість своєї слави визнавав, аби всі знали, хто стоїть перед ними.
– Не люблю хизуватися, – торочив дідуган, – ні балакати про те, чого не було, бо в мене правда головне, що може і мій небіж засвідчити.
Тут він звертався до пана Рoхa Ковальського, котрий виступав тоді з-за спини пана Заглоби і промовляв чітким та оглушливим голосом:
– Дядько… не… бреше!..
Він пихтів, лупав очима на присутніх, немовби шукаючи сміливця, котрий посмів би щось заперечити. Але ніхто ніколи не перечив, тому пан Заглоба продовжував теревенити про свої давні пригоди: як ще за життя пана Конецпольськогo двічі доклався до перемоги над Ґуставом-Aдольфом, як потім Хмельницького підманув, що під Збаражем сваволив, як князь Ярема на його поради в усьому покладався й як йому командувати вилазками доручав.
– А після кожної вилазки, – патякав шляхтич, – коли ми п’ять або й десять тисяч гультяїв перепаскудили, то Хмельницький аж головою з відчаю об стіну бився й усе повторював: «Ніхто інший цього не зробив, тільки той чортяка Заглоба!» А коли вже до зборівських пактів дійшло, то сам хан, як диво, мене оглядав, у друзі набивався і мій портрет просив, бо хотів своєму султанові подарунок зробити.
– Таких нам зараз треба, більше ніж будь-коли! – кивали головами слухачі.
А коли багато і без того про надзвичайні вчинки пана Заглоби чули, про що легенди по всій Речі Посполитій ходили, коли і про свіжі випадки в Кейданaх, як-от звільнення полковників і Клеванська битва зі шведами, підтверджували оповідки чоловіка, слава його зростала щораз більше, і купався в ній пан Заглоба, як у сонячному промінні, в усіх на очах, серед інших променистіший і яскравіший.
– Якби таких тисяча було в Речі Посполитій, не дійшло б до того, що сталося! – повторювали в таборі.
– Дяка Богові, що хоч одного маємо між собою!
– Він перший Радзивіллa зрадником назвав.
– І чесних людей із його рук видряпав, і дорогою шведам під Клеванами так під хвоста дав, що навіть свідок звідти не втік.
– Першу перемогу саме він здобув!
– Дасть Бог, не останню!
Полковники Жеромський, Котовський, Якуб Кміциц і Липницький споглядали також на пана Заглобу з великою повагою. Видирали його з рук у руки і питали його поради в усьому, захоплюючись його винятковою розсудливістю та мужністю.
Самі ж радилися тепер про важливу справу. Вони, щоправда, послали делегатів до воєводи вітебського, щоб приїжджав прийняти командування, але оскільки ніхто добре не знав, де зараз пан воєвода перебуває, то гінці поїхали, і немов у воду канули. Були звістки, що їх роз’їзди Золотаренка схопили, які тинялися під Волковиськом, грабуючи на власну руку.
Вирішили тоді полковники біля Білостока вибрати тимчасово реґіментаря13, котрий би аж до приїзду пана Сапєги обов’язки командувача над усіма виконував. Зайве казати, що, за винятком пана Володийовськогo, кожен полковник себе мав на увазі.
13