Розпочалися процедури та вербування. Військо оголосило, що хоче брати участь у виборах, і то не через депутатів, а загальним голосуванням, яке з цією метою і було влаштовано.
Пан Володийовський, після наради зі своїми товаришами, запропонував кандидатуру пана Жеромськогo, котрий був доброчесною людиною, серйозною, і при цьому імпонував військам своєю красою та сенаторською бородою до пояса. Жовнір він був управний і досвідчений. Сам він із вдячності підтримував кандидатуру пана Володийовськогo, але пани Котовський, Липницький та Якуб Кміциц на таке не хотіли пристати, стверджуючи, що не можна наймолодшого віком вибирати, бо реґіментар має і перед громадянами найбільший репрезентувати авторитет.
– А хто ж тоді найстарший? – цікавилися численні голоси.
– Найстарший дядько! – зарепетував раптом пан Рoх Ковальський таким гучним голосом, що аж усі обернули голови в його бік.
– Шкода тільки, що хоругви не має, – зітхнув пан Яхович, намісник пана Жеромськогo.
Але інші стали гукати:
– То і що з того?! Чи то нам обов’язково полковника треба обирати?.. Чи це не в нашій компетенції? Чи це не in liberis sufragiis14? Навіть королем дозволено будь-якого шляхтича обрати, не те що реґіментарем.
Аж тут пан Липницький, котрий не схвалював кандидатури пана Жеромського і намагався будь-яким способом його вибору не допустити, узяв слово:
– Правду кажете! Дозволено вам голосувати, як подобається! А якщо не оберете полковника, то на краще вийде, бо не буде нікому ні кривди, ні invidio15.
Тоді вчинився страшезний галас. Численні голоси закликали: «Голосувати! Голосувати!» Інші ж додавали: «А хто тут за пана Заглобy славетніший? Хто більший лицар? Хто досвідченіший жовнір? Пана Заглобу просимо. Хай живе пан Заглоба! Хай живе реґіментар!»
– Хай живе! Хай живе! – верещало щораз більше горлянок.
– На шаблі упертих! – лементували гарячі голови.
– Немає упертих! Unanimitate!16 – відповідав натовп.
– Хай живе! Він Ґуставa-Адольфa здолав! Він Хмельницькому сала за шкуру залив!
– І полковників урятував!
– І шведів під Клеванами розбив!
– Vivat! Vivat! Заглоба наш dux!17 Vivat! Vivat!
І юрба взялася підкидати шапки, бігати по табору та шукати пана Заглобy.
Той здивувався і розгубився першої миті, бо посади не домагався, хотів її для пана Скшетуськогo і на такий перебіг подій не сподівався.
Тому коли кількатисячний натовп став вигукувати його прізвище, дихання йому перехопило, і чолов’яга розчервонівся, як буряк. Тут обступили його товариші, але в піднесенні тлумачили собі все зовсім інакше, бо побачивши зніяковіння чоловіка, закричали:
– Дивіться! Як панночка зашарівся! Його скромність не менша, ніж мужність! Хай живе і хай нас до вікторії веде!
Тим часом підійшли і полковники, радi не раді, вітаючи обранця, а дехто, може, навіть радий був, що суперників не вибрали. Пан Володийовський тільки вусами ворушив, не менше за пана Заглобу здивований, а пан Рендзян, вирячивши очі та розтуливши рота, дивився з недовірою, але й повагою на пана Заглобу, котрий повільно до тями повертався, а за мить узявся в боки і голову догори задер, приймаючи з відповідною гідністю поважні привітання.
Першим вітав його пан Жеромський від полковників, а потім від війська виголосив дуже розлогу промову пан Жимирський, товариш із хоругви пана Котовськогo, цитуючи сентенції різних мудреців.
Пан Заглоба слухав і головою кивав. Коли ж нарешті оратор закінчив, пан реґіментар виголосив свою промову такими словами:
– Шановне панство! Якби хтось колись захотів втопити справжню заслугу в безмежному океані або дуже високо закинути її в Карпати, то вона, наче олія, нагору випливе, з-під землі витягнеться, щоб у людські очі сказати: «Я та, що світлом не гордує, суду не лякається, нагороди не чекає». Але як самоцвіт у золото, так і чеснота в скромність має бути одягнена, тому питаю вас, шановне панство, стоячи тут перед вами: чи я зі своїми заслугами не крився? Чи перед вами вихвалявся? Чи цієї честі, якою ви мене вшанували, добивався? Ви самі заслуги мої побачили, бо я і тепер усе заперечувати готовий і сказати вам: тут є кращі за мене – пан Жеромський, пан Котовський, пан Липницький, пан Кміциц, пан Оскеркo, пан Скшетуський, пан Володийовський, такі великі кавалери, котрими навіть стародавність пишатися могла б. То ви мене, а не когось із них обрали своїм вождем? Ще є час. Зніміть мені цю гідність із плечей і когось чеснішого у цей плащ одягніть!