– То світи скіпкою, якщо спалиш шопу та коней, мені байдуже!
За такої dictum1, ліхтар усе ж у коморі знайшовся, вахмістр наказав чоловікові йти вперед, а сам ішов за ним із пістолем у руці.
– Хто живе в цій хаті? – спитав дорогою.
– Пани мешкають.
– Як їх називають?
– Цього мені не можна сказати.
– Щось мені здається, хлопе, що ти таки отримаєш в чоло! – Шановний пане, – відповів смолокур, – якби я збрехав якесь прізвисько, чи ви б це виявили?
– Це правда! А багато цих панів?
– Є старий пан і двійко паничів, а ще двоє челядників.
– То це шляхта?
– Звісно ж, шляхта.
– І тут мешкають?
– Часом тут, а часом Бог зна де!
– А ці коні звідки?
– Пани приводять, а звідки, лише Бог знає!
– Кажи правду: не розбишакують твої пани на дорозі?
– Чи я, чоловіче, знаю? Бачу, що коні беруть, а в кого, це не моя справа.
– А що з кіньми роблять?
– Часом візьмуть із десяток, або дюжину, скільки є, і віються, а куди, цього я також не знаю.
Так розмовляючи, чоловіки дійшли до шопи, з якої чулося фиркання коней, і ввійшли всередину.
– Світи! – наказав Сорока.
Чолов’яга підняв ліхтар угору й освітив коней, що стояли рядком біля стіни. Сорока оцінив одного за одним оком знавця, і головою крутив, язиком цмокав і бурчав:
– Небіжчик пан Зенд був би радий. Польські, московські… А цей валах – німець, і кобила також. Хороші коні. А що ви їм даєте?
– Щоб не збрехати, чоловіче, я тут дві галявини вівсом засіяв ще з весни.
– То твої пани з весни коней приводять?
– Ні, але до мене помічника з наказом прислали.
– To ти їхній?
– Був їхній, перш ніж вони на війну пішли.
– На яку війну?
– Чи я знаю, чоловіче. Пішли далеко, ще торік, а повернулися влітку.
– А чий ти тепер?
– Це королівські ліси.
– Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?
– Королівський лісничий, панів родич, котрий із ними цих коней приводив, але він як із ними поїхав, так більше й не повертався.
– А гості якісь тут у панів бували?
– Сюди ніхто не потрапить, бо багно довкола і лише один перехід. Дивно мені, чоловіче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.
Сорока хотів одразу ж відповісти, що і ці ліси, і цей перехід він знає добре, але, поміркувавши, вирішив за краще змовчати, натомість спитав:
– А великі ці бори?
Чолов’яга не второпав запитання.
– Тобто?
– Далеко йдуть?
– Ой! Та хто їх там пройшов: одні закінчуються, інші починаються, і лише Господь Бог знає, де їх немає. Я там не був.
– Гаразд! – приязно відповів Сорока.
Сказавши це, він наказав хлопові повернутися, а сам завернув до хати.
Дорогою міркував, як йому краще вчинити, і вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись відсутністю господарів халупи, забрати коней, як своїх, і з табуном утікати. Здобич була цінна, і коні дуже припали до серця старому жовнірові, але за мить він таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далі робити? Багно навколо, один вихід – як на нього натрапити? Випадок їм допоміг, але ще раз може не статися. Йти слідами копит не було сенсу, бо ці мешканці мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слідами фальшивих доріг і зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрі коні крадуть або здобич беруть.
Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:
– Але ж я дурень! – сказав він. – Та я візьму хлопа на мотузку і звелю випровадити нас на дорогу.
Враз вояк аж затрясся після останньої фрази.
– На дорогу? Але ж там князь і погоня.
«П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собі подумки старий стріляний горобець із такою печаллю, немовби ці коні змалку ростив. – Не може бути інакше, таки скінчилося наше щастя. Краще сидіти в хаті, поки пан Кміциц не одужає, сидіти з волі мешканців або всупереч їй, а що потім буде, то вже полковника проблема».
Так міркуючи, вахмістр повернувся в оселю. Жовніри пильнували при дверях і хоч бачили здаля ліхтар, що миготів у темряві, той сам, із яким Сорока і смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш ніж пустили їх до хати. Вахмістр дав вказівку, щоб вартові змінилися після опівночі, сам же опустився на тапчан біля пана Анджея.
У хаті зробилося тихо, лише цвіркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглій коморі миші шаруділи в купі непотребу. Час від часу хворий прокидався і марив, либонь, у гарячці, бо до вух Сороки долітали безладні його слова:
– Ваша величносте, відпустіть. Вони зрадники. Всі їхні таємниці викрию. Річ Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!