– Як то кажуть, ваша світлосте, як постелиш, так і виспишся.
Радзивілл вибухнув гнівом й у вежі його замкнути наказав, але наступного дня випустив і золотистою застібкою наділив, бо про шляхтича казали, що він проблем із грішми не має, а князь хотів у нього трохи позичити. Шляхтич застібку прийняв, але грошей не дав.
Шведська підмога надійшла врешті в кількості восьмисот коней, важких рейтарів, трьохсот піхотинців і сотні легкої кавалерії, яких Понтус відкомандирував аж до Тикоцинського замку, жадаючи про всяк випадок мати в ньому власну залогу.
Військо Хованськогo пропустило експедицію, не чинячи людям жодної шкоди, тому об’єднані сили дісталися щасливо Тикоцина, і це діялося ще тоді, коли хоругви конфедератів були розкидані по всьому Підляшші і були зосереджені на грабуванні майна Радзивілла.
Усі сподівалися, що князь, дочекавшись довгожданої підмоги, вирушить не гаючись, але він чомусь не квапився. Приводом до цього були звістки з Підляшшя про безлад, що панував у цьому воєводстві, про брак єдності між конфедератами та непорозуміннями, що виникли між панами Котовським, Липницьким та Якубом Кміцицем.
– Треба дати їм час, – казав князь, – щоб за чуби один одного взялися. Перегризуться самі між собою і без війни, а ми тим часом на Хованськогo вдаримо.
Та раптом стали надходити зовсім інші повідомлення: полковники не лише не побилися між собою, а й об’єдналися в одне військо під Білостоком. Князь голову ламав, що могло стати причиною таких змін. Нарешті прізвище Заглоби як реґіментаря дійшло до княжих вух. Повідомили також про закладання укріпленого табору, про забезпечення війська провіантом, про гармати, добуті у Білостоці паном Заглобою, про зміцнення сил конфедератів і про добровольців, котрі втікали до них. Князь Януш розгнівався так пекельно, що Ґанхов, солдат безстрашний, не смів цілу добу до нього приступити.
Нарешті надійшов наказ хоругвам, аби готувалися в дорогу. В один день уся дивізія була готова. Один реґімент німецької піхоти, два шотландської, один литовської. Корф вів артилерію, Ґанхов прийняв командування кавалерією. Крім драгунів Харлампія та шведських рейтарів, був ще загін легкої кавалерії пана Нев’яровського і добірна особиста княжа хоругва, якою командував Слизень. Це було загартоване і випробуване військо, що складалося зі самих ветеранів. Не більше сил знадобилося князю в час перших воєн із Хмельницьким, аби перемогти, щоб ім’я його безсмертною овіяло славою. Не більше сил він мав, коли розбив Півмісяця, Небабу, розгромив ущент під Лоєвим кількадесяттисячну ватагу славетного пана Кречовськогo, зруйнував Мозир, Турів, узяв штурмом Київ і так притиснув у степу Хмельницького, що той в угодах був змушений шукати порятунку.
Але зірка цього могутнього воїна вже, мабуть, заходила, і він сам уже не мав добрих передчуттів. Пробував зазирати в майбутнє і не бачив там нічого чітко. Ну, піде він на Підляшшя, розтопче кінськими копитами бунтівників, накаже спустити шкуру з ненависного пана Заглоби – і що з того? Що далі? Яка доля чекає його далі? Чи тоді вдарить на Хованськогo, поквитається за цибіхівську поразку і новим лавром голову оздобить? Князь казав так, але сумнівався, бо саме почали вже добігати до його вух чутки про те, що північні загони, остерігаючись наростання шведської могутності, припиняють воювати і, може, навіть увійдуть у союз із Яном-Казимиром. Сапєгa відволікав також московитів і громив, як міг, але водночас і змовлявся з ними. Мав такі самі плани і пан Ґосєвський.
Тож у разі поступки Хованськогo поле для маневру зникне для Радзивіллa, як і остання можливість проявити свою силу. Якби ж то Ян-Казимир зміг укласти союз із московитами і штовхнути на шведів його дотеперішніх ворогів, то щастя могло б схилитися на його бік проти шведів, а відтак і проти Радзивілла.
З Корони доходили, щоправда, до князя найсприятливіші чутки. Успіх шведів перекрив усі сподівання. Воєводства здавалися одне за одним. У Великій Польщі інтервенти поводилися, як у Швеції, у Варшаві правив пан Радзейовський. Мала Польща опору не чинила. Краків міг упасти будь-якої миті. Король, котрого покинуло військо та шляхта, з тугою в серці через недовіру до свого народу, втік у Сілезію, навіть сам Карл-Ґустав дивувався легкості, з якою зміг розтрощити ту могутність, яка раніше завжди в боротьбі зі шведами перемагала.
Але саме в цій легкості і бачив Радзивілл небезпеку для себе, бо передчував, що засліплені успіхами шведи з ним не будуть рахуватися, не зважатимуть на нього, особливо, що не виявився він таким уже могутнім і впливовим у Литві, як усі, в тому числі і він сам, вважали.