– А шведи?
– Шведи також будуть раді нами від сходу відгородитися.
– Бальзам ти мені ллєш на душу.
– Бальзам! Ага!.. Якийсь чорнокнижник у Таурогах хотів мені продати бальзам, про який розповідав, що хто ним вимаститься, буде від шаблі, шпаги та списа заворожений. Я наказав його ним намазати, а драбантові проколоти його списом. Уяви собі, навиліт пройшов!..
Тут князь Богуслав зареготав, показуючи водночас білі, як слонова кістка, зуби. Але Янушу не до шмиги прийшлася ця розмова, тому він знову звернув до dе publicis.
– Я послав листи до шведського короля і до багатьох інших наших сановників, – повідомив він. – Ти мав би отримати мого листа через пана Кміцицa.
– Овва! Tа я саме у цій справі й приїхав. Що ти про пана Кміцица думаєш?
– Гаряча, шалена голова, небезпечний чоловік і вудила носити не вміє, але він один із тих рідкісних людей, котрі з доброю вірою нам служать.
– Так вважаєш? – гмикнув Богуслав. – А мене мало до небесного королівства не відправив.
– Тобто? – питав із неспокоєм Януш.
– Кажуть, братику, що тільки тобі жовч порушити, зараз же тебе душити починає. Пообіцяй мені, що слухатимеш терпляче та спокійно, тоді я тобі розповім щось про твого пана Кміцица, і зможеш пізнати його краще, ніж раніше.
– Гаразд! Я буду терплячий, але не муч мене.
– Диво Боже мене з рук цього втілення диявола вибавило, – зронив князь Богуслав.
І став розповідати про все, що з ним у Пільвішкaх сталося. Не меншим дивом було, що на князя Януша приступ астми не напав, натомість можна було вирішити, що його апоплексичний удар розіб’є. Бо весь трясся, зубами скреготав, пальцями очі затикав, а наприкінці узявся верещати охриплим голосом:
– Так?!.. Гаразд!.. Лише забув він, що його кокотка в моїх руках.
– Угамуйся, на Бога, і слухай далі, – зупинив його Богуслав. – Я повівся з ним досить шляхетно, про цю пригоду в щоденнику не напишу і нею хвалитися не буду, бо мені соромно, що цьому грубіянові дався так підійти, як дитина, я, про котрого сам Мазаріні казав, що в інтригах і хитрощах не маю собі рівного в усій французькій державі. Але менше з тим. Я спочатку вважав, що твого пана Кміцицa вбив, але тепер маю докази, що він видряпався.
– Дурниці! Знайдемо його! Викопаємо! Витягнемо навіть з-під землі!.. А тим часом я йому тут болючіший удар завдам, ніж якби йому наказав із шкіри паси дерти.
– Жодного удару йому ти не завдаси, лише власному здоров’ю нашкодиш. Слухай-но! Їдучи сюди, я виявив якогось простака на рябому коні, котрий неухильно тримався неподалік від мого екіпажу. А зауважив саме тому, що кінь був рябий, тому наказав його врешті закликати. «Куди їдеш?» «У Кейдани». «Що везеш?» «Листа до князя воєводи». Я наказав йому цей лист віддати, а що таємниць між нами немає, то його прочитав. Ось він!
Сказавши це, він подав князеві Янушу лист пана Кміцицa, написаний у лісі тоді, коли той із Кемличaми в дорогу готувався. Князь пробіг послання очима, зім’яв у нестямі, і заверещав:
– Правда! Як Бог милий, правда! Він має мої листи, а там є речі, за які шведський король не лише підозру, а й смертельну образу затамувати може.
Тут напала на нього гикавка й очікуваний напад астми підійшов. Рот роззявився йому широко, і чоловік хапав уривчасто повітря, руки рвали комір на горлі. Князь Богуслав, убачивши це, ляснув у долоні, і коли слуги прибігли, наказав:
– Рятуйте пана князя, а коли йому дихання повернеться, просіть його, щоб прийшов у мою кімнату, бо тим часом спочину трохи.
І вийшов.
Двома годинами пізніше князь Януш, з очима, ще налитими кров’ю, з напухлими повіками і сизим обличчям, постукав у покій Богуслава. Той прийняв гостя, лежачи на ложі з обличчям, намащеним мигдалевим молоком, яке мало надавати шкірі м’якості та блиску. Без перуки на голові, без мальовидла на обличчі і з кошлатими бровами він видавався набагато старшим, ніж повністю одягнений, але князь Януш не звернув на це жодної уваги.
– Я все обміркував, – повідомив старший брат. – Пан Кміциц не може цих листів оприлюднити, бо якби це зробив, то на смерть цю панночку прирік би. Збагнув він добре, що лише в такий спосіб матиме мене в руках, але й я не зможу поквитатися, і це мене гризе, наче собаку в грудях ношу.
– Ці листи треба буде обов’язково повернути! – зауважив Богуслав.
– Aлe quo modo?23
– Треба послати до нього довірену людину. Хай їде, хай із ним дружбу водить і за слушної нагоди листи викраде, а самому ножа йому встромить. Потрібно велику нагороду пообіцяти.
– Хто ж тут за таке візьметься?
– Якби це було в Парижі чи хоча б у Німеччині, я за день знайшов би тобі сотню добровольців, але в цій країні такого товару не отримаєш.