– А потрібна своя людина, бо чужоземця він буде стерегтися.
– Залиш це мені, може когось у Пруссії знайду.
– Ех, якби його живцем було можна спіймати, а мені в руки доправити! Я заплатив би йому за все відразу. Скажу тобі, що зухвалості цього чоловіка переходили будь-яку міру. Тому я його й відправив, бо мною самим вертів, бо мені мало очі, як кіт, не видряпав, бо свою волю мені тут у всьому накидав. Мало не сто разів уже я мав на язиці наказ, аби його розстріляти. Але не міг, я не міг.
– Скажи мені, він справді нам родич?..
– Кишкам справді родич, а через Кишок і наш.
– Своєю дорогою цей чортяка йде. Він небезпечніший за цілу роту супротивників!
– Він? Можеш йому загадати в Царгород їхати і султана з трону стягнути або шведському королеві бороду обстригти і в Кейдани її привезти! Що він тут під час війни витворяв!
– А тепер поглянь. Він пообіцяв нам помсту до останнього подиху. Щастя, що одержав від мене науку, що з нами не буде легко. Визнай, що я по-радзивіллівськи з ним обійшовся, й якби якийсь французький кавалер міг би схожим вчинком похвалитися, то б про нього брехав цілими днями, за винятком годин сну, обіду та поцілунків. Бо вони, як зійдуться, то брешуть навперебій так, що аж сонцю соромно світити.
– Це правда, що його ти притиснув, та жадав би я однак, щоб цього не сталося.
– А я бажав би, щоб ти собі кращих повірених вибирав, котрі мають більше поваги до радзивіллівської кістки.
– Але ці листи! Ці листи!..
Брати замовкли на мить, після чого Богуслав першим озвався:
– А що це за панночка?
– Білевичівнa.
– Білевичівнa чи Мелешківна, одна одній рівня. Бачиш, що мені риму знайти так легко, як комусь плюнути. Але я не про її прізвище питаю, а лише чи вродлива?
– Я на такі речі не дивлюся, але впевнений, що навіть польська королева могла б не посоромитися такої вроди.
– Польська королева? Марія-Людовика? В часи Сен-Мара24, може, була б гожа, а тепер собаки від вигляду баби виють. Якщо така твоя Білевичівнa, то її собі збережи. Але якщо справді дивовижна, то мені її в Тауроги віддай, а вже про помсту їй разом із паном Кміцицем я подумаю.
Януш замислився на хвильку.
– Не віддам я тобі її, – сказав він нарешті, – бо ти її силою візьмеш, і тоді пан Кміциц листи оприлюднить.
– Чи мені треба силу використовувати проти якоїсь юнки?.. Не буду хвалитися, але я і не з такими мав справу, і не неволив жодну. Раз лише, але то було у Фландрії. Бо була дурна. Донька срібляра. Її потім іспанські піхотинці зґвалтували і на їхній рахунок це пішло.
– Ти цієї панночки не знаєш. Вона з порядної родини, сама чесність, навіть можна сказати черниця.
– Мав я справи і з черницями.
– При цьому нас вона ненавидить, бо це hic mulier25, патріотка. Це вона пана Кміцицa збаламутила. Немає таких багато між нашими жінками. Розум має зовсім чоловічий. І Янa-Казимирa найзапекліша шанувальниця.
– То йому лаву захисників укоротимо.
– Ніяк не можна, бо пан Кміциц листи оприлюднить. Мушу її стерегти, як зіницю ока. До часу. Потім віддам її тобі або твоїм драгунам, мені начхати!
– Даю тобі своє шляхетне слово, що не буду її силою неволити, а слів, які особисто даю, завжди дотримуюсь. У політиці що інше. Сором було б мені навіть, якби я сам не зумів нічого домогтися.
– І не намагайся.
– Тоді в найгіршому разі отримаю ляпаса, а від жінки це не образа. Ти йдеш на Підляшшя, то що з нею робитимеш? Зі собою її не візьмеш, тут не залишиш, бо сюди прийдуть шведи, а необхідно, щоб comme otage26 панночка залишалася завжди в наших руках. Чи не краще буде, якщо її в Тауроги заберу, а до пана Кміцицa пошлю не розбійника, а посильного з листом, в якому напишу: віддай листи, а я віддам тобі панночку.
– Правду кажеш! – погодився князь Януш. – Це хороша ідея.
– А якщо, – провадив далі Богуслав, – поверну йому її не зовсім таку, яку взяв, то це й буде помсти початок.
– Але ти дав слово, що до насильства не вдасися?
– Дав і повторюю ще раз, що сором би мені був.
– То мусиш взяти також її дядька, мечника расейняйського, котрий за нею наглядає.
– Не хочу. Цей шляхтич точно за вашим звичаєм віхтя в чоботях носить, а я цього знести не можу.
– Сама вона їхати не захоче.
– А це ми ще побачимо. Запроси їх сьогодні на вечерю, щоб її оглянув і визнав, чи варто її на зуб куштувати, а я тим часом, як із нею повестися, вигадаю. Лише заради Бога, не кажи їй про вчинок пана Кміцица, бо це його в її очах підвищить і у вірності йому зміцнить. А за вечерею не зупиняй мене ні в чому, що б я не казав. Побачиш мої методи і власні молоді літа згадаєш.