У загоні подейкували, що вони зібрали великі скарби, але ніхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав їх пан Анджей із кількома челядниками і табуном коней здобичі. Відтоді й зникли. Пан Кміциц припустив, що вони полягли, але жовніри казали, що втекли з кіньми, тому що це була завелика для їхніх сердець спокуса. Тепер, коли їх пан Анджей побачив здорових, коли в шопі під хатою іржали якісь коні, а радість і запобігання старого мішалися з неспокоєм, подумав полковник, що жовніри тоді мали слушність.
Тому коли зайшли до хати, він сів на тапчані й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очі дідуганові, відтак спитав:
– Пане Кемлич! А де мої коні?
– О, Ісусе! О, мій солодкий Ісусе! – застогнав стариган. – Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсіяли, гнали шістнадцять миль, заледве від них утекли. О, Матір Божа! Ми ні вашої милості, ні партії вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в ці бори, на траву та голод, до цієї халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милість живі та здорові, хоч і бачу, що поранені. Може б, перев’язати, цілющого зілля прикласти. А ті мої сини пішли пні відвалити і згинули. Що ті шельми там роблять? Готові двері вивалити, щоб до меду дістатися. Голод тут і холод – більше нічого! Грибами живемо, але для вашої милості знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам відібрали, захопили. Немає про що говорити! І нас служби у вашої милості позбавили. Кусня хліба на старості немає, хіба нас ваша милість притулить і знову на службу прийме.
– Може й таке трапитися, – погодився пан Кміциц.
Аж тут увійшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великі чолов’яги, незграбні, з величезними головами, порослими цілком безмірно густим і твердим, як щетина, волоссям, нерівним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичні чуби на черепах. Увійшовши, зупинилися біля дверей, бо у присутності пана Анджея сісти не сміли.
– Льох відвалили, – повідомив Дам’ян.
– Гаразд, – втішився старий Кемлич, – піду принесу меду.
Тут він багатозначно глянув на синів.
– А тих коней люди Золотаренка забрали, – зауважив він із натиском і вийшов із приміщення.
Пан Кміциц дивився на двох гультіпак, котрі стояли під дверима, наче сокирою з товстих пнів витесані, й ураз спитав їх:
– Що ви тепер робите?
– Коні беремо! – сказали хором близнюки.
– У кого?
– У кого доведеться.
– А найбільше?
– В Золотаренка.
– Це добре, у ворогів можна брати, але якщо і в своїх берете, то ви пройдисвіти, а не шляхта. Що з цими кіньми робите?
– Батько в Пруссії продає.
– А у шведів траплялося відбирати? Це ж тут десь недалеко шведські команди стоять? Бачили шведів?
– Бачили.
– На самотніх нападали чи на малі зграї? А коли захищалися, що ви тоді?
– Били.
– Ага! Ви били! Отже, маєте свій рахунок і в Золотаренка, і в шведів, я впевнений, що з рук не зійшло б, якби ви їм у руки втрапили?
Кoсмa та Дам’ян мовчали.
– Небезпечний ведете промисел, що більше гультяям, ніж шляхті, пасує. Не без того також мусить бути, щоб над вами якісь вироки з давніх часів не тяжіли?
– Та вже так! – підтвердили Кoсмa та Дам’ян.
– Так і я думав. З яких ви сторін?
– Ми тутешні.
– Де батько раніше жив?
– У Боровичку.
– Це його було село?
– У спільній власності з паном Копистинським.
– А що з ним сталося?
– Зарубали.
– І ви мусили втікати від закону. Куцо з вами, Кемличами, на гілляках закінчите! Кат вам посвітить, не може бути інакше!
Тут двері до світлиці рипнули й увійшов старий, котрий ніс глечик меду і дві склянки. Увійшовши, глянув неспокійно на синів і на пана Кміцицa, відтак наказав:
– Ідіть льох завалити.
Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очікуванні, чи йому пан Анджей пити зі собою дозволить.
Але пан Кміциц і сам пити не міг, бо навіть розмовляв зі зусиллям, так йому рана боліла. Побачивши це, дідуган озвався:
– Не йде мед на рану, хіба саму залити, щоб швидше згоріла. Ваша милість дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гірше за цирульника знаюся на цьому.
Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.
– Шкіра здерта, це нічого! Куля по дотичній пройшла, але там напухло.
– Тому й болітиме…
– Бо не більше двох днів минуло. Матінко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милість стрельнути.
– З чого робите такий висновок?
– Бо весь порох не встиг згоріти і зернята, як чорнушка, під шкірою сидять. То вашій милості вже залишиться. Тепер хіба хліба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милість не вбив!