– Пан Сапєгa йде, він уже в Томашевi! – повідомляли одного дня.
– Пан Любомирський насувається з Передгір’я з військом і горянами! – інформували наступного.
І знову потім:
– Король веде кварту6 і сто тисяч орди! З паном Сапєгою з’єднався!
Були між цими депешами життя і смерті як правда, так і дезінформація, але всі сіяли жах. Дух війська впав. Колись, як тільки Карл власною персоною з’являвся перед полками, його вітали тисячоголосі вигуки, в яких звучала надія на перемогу. Тепер полки стояли перед ним глухі та німі. Зате біля вогнищ зголоднілі та потомлені смертельно солдати більше гомоніли про пана Чарнецького, ніж про власного короля. Бачили його всюди. І дивна річ! Коли впродовж кількох днів не зник жоден роз’їзд, коли кілька ночей спливло без тривог, без вигуків «Алла» і «Бий, убий», неспокій наростав ще більший.
– Чарнецький зачаївся. Бог зна, що він задумав! – повторювали солдати.
Карл зупинився на кілька днів у Ярославі, міркуючи, до чого б краще вдатися. Весь цей час вантажили на баржі хворих жовнірів, котрих у таборі було безліч, і відсилали рікою до Сандомирa, найближчого укріпленого міста, яке ще залишалось у шведських руках. Після завершення цієї роботи, коли саме прийшли звістки про те, що Ян-Казимир залишив Львів, вирішив шведський король уточнити, де саме польський монарх перебуває.
З цією метою полковник Канненберґ із тисячею вершників перейшов Сян і подався на схід.
– Можливо, що долю війни і нас усіх ви тримаєте у руках, – сказав йому король на прощання.
І справді, багато від цього роз’їзду залежало, адже в найгіршому разі Канненберґ мав забезпечити табір провіантом. А якби точно розвідав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король міг би негайно вирушити з усіма силами проти польського Дарія, розбити вороже військо, а якщо пощастить, то і його самого полонити.
Тому Канненберґ отримав найбоєздатніших солдатів і найкращих коней. Вибір був зроблений тим старанніший, що полковник не міг із собою брати ні піхоту, ні гармати, тому були потрібні такі люди, котрі могли б у чистому полі з шаблею в руці протистояти польській кінноті.
Дня 20 березня роз’їзд відбув. Коли проходили через міст, безліч офіцерів і солдатів їх проводжали до передмостового укріплення:
– Боже, веди вас! Боже, дай вам вікторію! Боже, дай вам щасливе повернення!
Вони розтягнулися довгою мотузкою, бо було їх тисяча, йшли двійками, по свіжовідновленому мосту, один прогін якого ще не був закінчений, як-небудь вистелений дошками, щоб тільки пройти могли.
Добра надія світилася в їхніх обличчях, бо були нарешті ситі. Іншим відняли, а їх нагодували, і горілки налили їм до фляг. Тому їхали, весело покрикуючи та хизуючись перед солдатами, що зібралися біля передмостя:
– Самого Чарнецькогo на аркані притягнемо!
Телепні! Не знали, що йшли, як ідуть воли на забій до різниці!
Все складалося їм на погибель. Як тільки пройшли, відразу ж шведські сапери розібрали після них тимчасовий поміст, аби покласти міцніші балки для майбутнього проходження гармат.
А експедиція завернула, підспівуючи собі тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькі виблискували на сонці, на закрутах раз і другий, потім вони занурилися в густий дрімучий ліс. Проїхали півмилі – нічого! Тиша навколо, лісові глибини були цілком спорожнілі. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, після чого рушили повільно далі. Так дісталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодної живої душі.
Ця порожнеча здивувала Канненберґa.
– Либонь, нас тут сподівалися, – зауважив він майорові Свено. – Але пан Чарнецький мусить бути деінде, бо не влаштував нам засідку.
– Чи ваша гідність накаже відступати? – поцікавився Свено.
– Ні, підемо вперед, навіть під сам Львів, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити і королеві про Яна-Казимира якусь звістку привезти.
– А якщо на переважаючі сили наткнемося?
– Навіть якщо зустрінемо й кілька тисяч цієї галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнірами дамо собі раду.
– Але можемо натрапити і на регулярне військо. А в нас немає гармат, а гармати проти них – головне.
– Тоді відступимо і королеві про ворога повідомимо. А тих, хто захоче нам відступ відрізати, розіб’ємо.
– Ночі я боюся! – задумався Свено.
– Будемо дотримуватися обачності. Харчів для людей і коней маємо на два дні, тому немає потреби квапитися.