Декотрі благали про пощаду, переважно надаремно, бо кожен волів убити ворога та гнатися далі, ніж узявши його за бранця, стежити за ним і дальшої гонитви занехаяти. Тому рубали немилосердно, щоб ніхто зі звісткою про поразку не повернувся. Пан Володийовський мчав попереду з ляуданською хоругвою. Він був саме тим вершником, котрий першим явився шведам на звабу, він першим ударив, а тепер, сидячи на коні, як вихор мчав, віддався інстинктам, прагнучи кров’ю насититись і за поразку під Ґоломб’єм поквитатися. Щоразу як наздоганяв рейтара, то гасив його так спритно, як свічку. Часом проїхався на потилицях двох, трьох чи навіть чотирьох водночас, блискавично, бо за мить уже самі коні без вершників мчали перед ним. Даремно котрийсь шведисько брав власну рапіру за вістря й обертаючи ефесом до лицаря, повідомляючи, що здається, голосом та очима вимолював жалість. Пан Володийовський навіть не зупинявся біля нього, встромляв лезо шаблі туди, де шия грудей торкається, завдавав легкий удар, незначний, а той руки розкидав, блідими вустами одне чи два слова промовляв, після чого остаточно занурювався в сутінки смерті. Пан Володийовський же, не озираючись, мчав далі і нові жертви на землю, як снопи, скидав.
Зауважив страшного женця відважний Свено і, скликавши кільканадцятьох найкращих рейтарів, вирішив жертвою власного життя припинити хоча б на хвилину погоню, щоб інших урятувати. Розвернули вони коней і, виставивши перед себе рапіри, чекали на тих, хто їх наздоганяв. Пан Володийовський, помітивши це, навіть на мить не завагався, здибив коня і навалився на них у саму середину. І ще до того, як хтось устиг оком моргнути, вже два шоломи звалилися під ноги коней. Більше десяти лез цілилися тепер у груди пана Володийовськогo, аж тут йому на підмогу прийшли пани Скшетуські, Юзва Бутрим-Безногий, пан Заглобa і Рох Ковальський, про котрого старий шляхтич казав, що той, навіть ідучи в атаку, очі заплющує і дрімає, а прокидається лише, коли грудьми об груди ворога вдариться.
Пан Володийовський пірнув під кульбаку так стрімко, що рапіри порожнє повітря прошили. Цього він навчився від аккерманських татарів, і ще малим, водночас неймовірно пластичним будучи, до такої досконалості цей прийом довів, що зникав, коли хотів, з очей, чи то за шиєю, а чи під кінським животом. Так зник і цього разу, а поки зачудовані рейтари намагалися допетрати, куди той подівся, знову несподівано на кульбаці опинився, страшний, як дикий лісовий кіт, коли в гущу гончаків із високих гілок стрибне.
Тим часом і товариші йому допомогли, сіючи смерть і паніку. Один із рейтарів приклав панові Заглобi до самих грудей пістоля, але Рох Ковальський, котрий опинився по лівий від нього бік, не маючи змоги рубати шаблею, стиснув п’ястук і в голову з розмаху шведові зацідив, аж той звалився вмент під коня, так, наче у нього блискавка влучила. Пан Заглобa видав радісний вигук і рубонув у скроню самого Свено, котрий руки опустив і чолом вперся в шию коня. Побачивши це, кинулися навтьоки інші рейтари. Пан Володийовський, Юзвa Безногий і двійко Скшетуських кинулися за ними і вирізали всіх, перш ніж ті проскакати сто кроків зуміли.
Погоня тривала. Шведським коням усе більше дихання в грудях запирало. Із тисячі вишколених рейтарів, котрі з Канненберґом вийшли, залишилося якихось сто кількадесят вершників, решта лежали довгою смугою на лісовій дорозі. Але і та остання купа меншала щомиті, бо польські руки не припиняли над нею працювати.
Вороги все ж зуміли вискочити з лісу. Вежі Ярослава вималювалися виразно у блакиті. Надія наповнила серця втікачів, бо знали вони, що в Ярославі стоїть сам король і його основні сили, і що будь-якої миті може прийти їм на допомогу.
Та забули вони про те, що зараз же після їхнього відходу прибрали поміст на останньому прогоні моста, щоб посилити його балками для гармат.
А пан Чарнецький чи то знав про це від своїх шпигунів, чи навмисно хотів себе шведському королеві показати і на його очах дорізати залишки цих нещасних, тому не лише не припинив погоні, але сам із хоругвою Шемберка вперед вирвався, особисто рубав, своєю власною рукою різав, переслідував супротивників так, немовби цим своїм наскоком хотів на Ярослав ударити.
Тут уже дісталися на відстань стаї до моста. Зойки з поля долетіли до шведського табору. Безліч жовнірів та офіцерів вибігли з міста подивитися, що там відбувається. Як тільки поглянули, тут же помітили й упізнали рейтарів, котрі вранці з табору вийшли.
– Загін Канненберґa! Загін Канненберґa! – репетували тисячі горлянок.