– Вина! – зарепетував пан маршалок.
А коли принесли келихи, зараз же підняв тост за здоров’я короля, потім за пана Чарнецькогo, котрого «нашим вождем» назвав, і нарешті делегатів. Пан Заглобa не відставав із тостами і так усіх за серця вхопив, що сам маршалок за поріг їх провів, а лицарство – аж до міських застав Ярослава.
Нарешті посланці залишилися самі. Тоді пан Заглобa загородив дорогу панові Скшетуському, зупинив коня і, узявшись у боки, спитав:
– І що, Янe?
– Далебі! – відповів пан Скшетуський. – Якби на власні очі не бачив і на власні вуха не чув, повірити не зміг би, хоч би мені про це сам янгол розповів.
А пан Заглобa не вгавав:
– А що? Можу присягнутися, що сам пан Чарнецький такого б не добився, бо просив пана Любомирського, щоб той ішов із ним у парі. І знаєте, чого б добився? Що пан Любомирський пішов би окремо, бо якщо в листі був заклик його до любові до батьківщини та про особисте згадки (а я впевнений, що були), то зараз же пан маршалок набундючився б і промовив: «То він хоче мною командувати і навчати, як вітчизні служити?» Знаю я їх!.. На щастя, старий Заглобa взяв справу в свої руки, поїхав і заледве рота відкрив, як уже Любомирський не лише хоче йти разом, але навіть коритися погодився. Нудиться там тривогою пан Чарнецький, але я його втішу. А що, Янe, вміє собі Заглобa з магнатами раду давати?
– Можу лише сказати, що від подиву навіть слова промовити не можу.
– Знаю я їх! Покажи йому корону і ріг горностаєвого плаща, то можеш його по шерсті гладити, як щеня хорта, ще й тобі вклониться і сам спину підставить. Жоден кіт так не облизуватиметься, навіть якщо йому самі шкварки покажеш. Навіть найпоряднішому очі від жадібності на лоба полізуть, а попадеться шельма, як князь віленський воєвода, то й вітчизну зрадити готовий. Що за людське марнославство! Ісусе Христе! Якби ти дав мені стільки тисяч, скільки кандидатів на цю корону створив, то і я сам би балотувався. Бо якщо хтось із них думає, що я гірший за нього, то нехай від власної пихи лусне. Такий же добрий Заглобa, як і Любомирський, тільки у маєтках різниця. Так, так, Янe. Чи ви думаєте, що я його справді в руку поцілував? Та я свій великий палець поцілував, а його лише носом торкнувся. Мабуть, його, відколи живе, ніхто так у поле не виводив. Я розмазав його, як масло на грінці для пана Чарнецькогo. Дай Боже нашому королеві довгі роки життя, але на випадок обрання я собі бажав би віддати риску, ніж йому. Рох Ковальський дав би мені другу, а пан Міхал усіх інших претендентів порубав би. Тоді б я тебе великим гетьманом коронним зробив, пана Міхалa – литовським гетьманом замість Сапєги, а пана Рендзянa – підскарбієм. Той би лише євреїв податками душив!.. Менше врешті з цим. Головне, що пана Любомирського на гачок упіймав, а вудку засуну панові Чарнецькому в руки. На кому збереться, на шведах змелеться, а заслуга чия? Що? Про когось іншого хроніки б писали, але я не маю щастя. Добре ще, якщо пан Чарнецький на старого не загнівається, що листа не віддав. Така це вже людська вдячність. Га! Не вперше мені це, ой не вперше. Інші на староствах сидять і салом, як кнури, обросли, а ти, старий, по-давньому тряси черевом на шкапі.
Тут махнув рукою пан Заглобa.
– Їхав людську вдячність шукати! І так, і так треба вмирати, але ще треба вітчизні любо послужити. Найкраща нагорода – добра компанія. Як людина раз на коня сяде, то з такими компанійцями, як ти і пан Міхал, на край світу їхати готовий. Така вже наша польська натура. Тільки б раз на коня сісти. Німець, француз, англієць або смаглявий іспанець відразу до очей скочить, а поляк вроджене терпіння маючи, багато стерпить, довго навіть такому шведові себе утискати дозволить, але коли куті меду переберуть, як лясне в писок, то такий шведик тричі ногами накриється. Бо завзяття ще є, а поки воно не загине, доти і Річ Посполита жити буде. Запам’ятай це собі, Янe.
І так довго ще просторікував пан Заглобa, бо дуже був собою задоволений, а коли таке траплялося, то бував дідуган велемовний над звичайну міру і мудрими сентенціями переповнений.
Розділ VI
Пан Чарнецький і справді навіть думати не мріяв про те, щоб пан коронний маршалок пішов під його командування. Хотів лише, щоб діяли разом, і побоювався, щоб через надмірні амбіції маршалка це не призвело до лихих наслідків, бо гордий магнат неодноразово хизувався перед своїми офіцерами, що має намір самостійно шведів бити й сам упорається. А якщо разом із паном Чарнецьким доб’ються перемоги, тоді всю славу припишуть останньому.
Мабуть, так і було б. Пан Чарнецький розумів поведінку маршалка і журився цим. Пославши в Пшеворськ листа, перечитував тепер удесяте його копію, бажаючи впевнитись, чи не написав чогось, що б такого дратівливого чоловіка образити могло.