– Як він відреагував на мій лист?
– Ніяк, – відповів Заглобa. – А чому, це наприкінці моєї оповіді з’ясується, а тепер я incipiam8.
Тут він узявся розповідати, як усе відбулося, як маршалка до рішення, такого сприятливого, схилив. Пан Чарнецький глипав на нього здивовано щораз більше, пан Поляновський за голову хапався, а пан Міхал вусами ворушив.
– І чому я вас не знав раніше, як мені Бог милий? – не втримався каштелян. – Я власним вухам не вірю!
– Мене здавна Уліссом називають! – скромно зронив пан Заглобa.
– А де мій лист?
– Ось він!
– Вже вам мушу подарувати, що його не віддали. Бо це пройдисвіт, підкований на чотири ноги! Підканцлерові у вас навчитися б, як перемови провадити! Господи, та якби я був королем, то до Царгорода вас би послав.
– Тоді б тут сто тисяч турків стояло! – підтримав пан Міхал.
А пан Заглобa всміхнувся:
– Двісті, а не сто, щоб я так здоровий був!
– І нічого пан маршалок не помітив? – спитав знову Чарнецький.
– Він? Ковтав усе, що я йому до рота вкладав, як годований гусак галушки, лише йому слина текла й очі пеленою затягнуло. Я думав, що вибухне на радощах, як шведська граната. Цього чоловіка навіть до пекла лестощами можна завести.
– Тільки б це на шведах відбилося, тільки б відбилося, а маю надію, що так і буде! – зрадів пан Чарнецький. – А ви вмієте викручуватися, як лисиця, але вже з пана маршалка так не насміхайтеся, бо інший і цього не зробив би. Багато від нього залежить. Адже аж до самого Сандомирa ми підемо маєтками Любомирських і маршалок одним словом може всю околицю підняти, селянству наказати переправи руйнувати, мости палити, а харчі по лісах ховати. Будете мати заслугу, яку я до смерті вам не забуду, але і панові маршалкові мушу дякувати, бо вважаю, що не з одного марнославства так вчинив.
Тут він у долоні ляснув і гукнув пахолкові:
– Коня мені негайно!.. Куймо залізо, поки гаряче.
Після чого звернувся до полковників:
– Панове, всі зі мною, щоб супровід був представницький.
– Я також маю їхати? – перепитав пан Заглобa.
– Це ви збудували міст між мною і паном маршалком, тому правильно буде, щоб ви першим по ньому проїхали. Зрештою гадаю, що вас там гарно приймуть. Їдьмо, їдьмо, пане брате, бо інакше скажу, що ви хочете почату справу на половині дороги покинути.
– Нічого не поробиш! Мушу я лише пасок міцніше затягнути, щоб там порожньо не калатало. Бо вже мені і сил не дуже стає, хіба би я чимось підкріпився.
– А чим?
– Багато мені розповідали про каштелянські меди, яких не довелося мені ніколи скуштувати. А я хотів би нарешті знати, чи вони кращі, ніж у маршалка?
– Ну, то стременного по кухлику вип’ємо, а вже після повернення не будемо собі ні в чому відмовляти. Кілька глечиків знайдете також, пане, і в себе на квартирі.
Пообіцявши це, звелів пан каштелян подати кухлі та випили в міру, задля гумору та хорошого настрою, після чого на коней посідали і поїхали.
Маршалок прийняв пана Чарнецькогo з розпростертими обіймами, гостив, поїв і до ранку не відпустив. І того ж ранку об’єдналися обидва війська та йшли далі під командуванням пана Чарнецькогo. Біля Сеняви напали знову на шведів так завзято, що ар’єргард до ноги вирізали і напустили паніки на ряди головної армії. Лише на світанку відігнали нападників гармати. Під Лежайськом ще дужче наліг на ворога пан Чарнецький. Значні шведські сили загрузли в болотах, що утворилися після дощу та повені, вони й втрапили в польські руки. Дорога ставала для шведів щораз нещасливішою. Виснажені, зголоднілі та зморені сном полки ледве волочилися. Все більше жовнірів залишалося на дорозі. Знаходили їх настільки знедолених, що не хотіли вже ні їсти, ні пити, благали лише про смерть. Інші лягали й умирали на купині, ще іншим було вже все одно, і вони байдуже споглядали на польських вершників, які наближалися. Чужоземці, котрих чимало служило у шведському війську, стали вислизати з табору та переходити на бік пана Чарнецькогo. Лише незламний дух Карлa-Ґуставa втримував рештки згасаючих сил в усій армії.
Бо не лише за армією йшов ворог. Розмаїті партії з невідомими ватажками та селянські зграї постійно заступали зайдам дорогу. Ці загони, погано керовані і не дуже численні, не могли, щоправда, вдарити на супостата у відкритому бою, але стомлювали його смертельно. Бажаючи шведів переконати, що це татари прибули вже з допомогою, всі польські війська наслідували татарський клич. «Алла, алла» лунало і вдень, і вночі, навіть на хвилину не змовкаючи. Не міг шведський солдат навіть передихнути, рушниці хоч на мить у козли скласти. Не раз кільканадцятеро людей підіймало на ноги аж цілу армію. Коні падали десятками й їх негайно ж з’їдали, бо довіз провіанту був недоступним. Час від часу польські вершники знаходили люто понівечені шведські тіла, по яких миттєво впізнавали селянську руку. Більша частина сіл у клині між Сяном і Віслою належали панові маршалку та його родичам. Тому всі селяни, як один чоловік, у них повстали, а пан маршалок, не шкодуючи власних статків, оголосив, що той, хто за зброю візьметься, від податків буде звільнений. Як тільки ця звістка поширилася по землях, всі коси засадили сторчма і щодня стали зносити до табору шведські голови, аж пан маршалок був змушений цей звичай, як нехристиянський, заборонити.