Пахолок схилився йому до стремена.
– Щоб ви здорові були! Не хочу ніякої винагороди, лише щоб мені вельможний пан офіцер шаблю дати наказав.
– А подайте йому якусь шабельку! – крикнув своїй челяді вже повністю переконаний пан Шандаровський.
Інші офіцери стали випитувати пахолка, де та садиба, де село, що роблять шведи, але той лише видихнув:
– Пильнують, плюгавці! Якщо ви прямо підете, то вас пoбaчуть, але я вас вільшаником проведу.
Пролунала команда і хоругва вирушила відразу ж ступом, а потім вирвалася в клус. Пахолок скакав без сідла на своєму лошаті і без вуздечки. Лошака голими п’ятами підганяв, щоразу глипаючи променистими очима на оголену шаблюку.
Коли вже село виднілося, завернув у лози і повів дорогою, трохи грузькою, до вільшаника, де було ще болотяніше, що сповільнило коней.
– Тихіше! – попросив хлопець. – Як тільки вільшаник скінчиться, вони будуть праворуч за чверть стаї.
Тому стали просуватися дуже повільно, бо і дорога була нелегка, а важкі коні кавалерії загрузали раз по раз аж до колін. Врешті вільшаник порідів і вершники виїхали на галявину.
Там, не далі як за триста кроків, побачили обширний майдан, що тягнувся трохи вгору, за ним будинок панотця, оточений липами, між якими видно було солом’яні вершечки вуликів. На майдані ж стояли двісті вершників у подібних на човники шоломах і кірасах.
Велетні вершники сиділи на могутніх, хоча й худих, конях і перебували в повній готовності, одні з рапірами на плечі, інші з мушкетами, спертими об стегна, але всі дивилися в інший бік, на головну дорогу, звідки саме могли сподіватися ворога. Прекрасний блакитний прапор із золотим левом розвівався над їхніми головами.
Далі, навколо обійстя, стояла варта, по двоє людей. Один із них заглядав у бік вільшаника, але що яскраве сонце засліплювало очі, а в гущавині, що вже вкрилася буйним листом, було майже темно, то й польських вершників ніяк не міг би спостерегти.
У панові Шандаровському, запальному кавалерові, кров стала закипати, як окріп, але він переборов себе і чекав, поки загін не вишикується. Тим часом Рох Ковальський поклав свою важку руку на плече пахолка.
– Слухай, жуче! – промовив він. – А ти бачив короля?
– Бачив, вельможний пане, – прошепотів підліток.
– Який він? По чому його можна впізнати?
– Дуже чорна пика і червоні стрічки при боці носить.
– А коня його впізнав би?
– Кінь також карий, із лисиною.
Рох споважнів:
– Конюху! Будь біля мене, покажеш його мені!
– Гаразд, пане! А ми швидко нападемо?..
– Стули пельку!
Оба замовкли, а пан Рох молитися взявся до Пресвятої Богородиці, щоб йому з Карлом здибатися дозволила та рукою покерувала.
Хвилину ще тривала тиша, аж раптом кінь під самим паном Шандаровським фиркнув голосно. На це відреагував рейтар із варти, затремтів, немовби його щось підкинуло в сідлі, і випалив із пістоля.
– Алла! Алла!.. Бий, мордуй!.. Убивай!.. У-би-вай! – пролунало у вільшанику.
І хоругва, вигулькнувши, як блискавка, з тіні, навалилася на шведів.
Вдарили на льоту, перш ніж змогли вороги до неї чолом розвернутися, і вчинилася тут страхітлива різанина шаблями та рапірами, бо стріляти ніхто вже не мав часу. Вмент зіштовхнули рейтарів на огорожу, яка з тріском повалилася під натиском кінських задів, і взялися їх рубати так знаменито, що ті з’юрмилися та перемішалися. Двічі пробували зімкнути ряди і двічі розірвані утворили дві окремі купи, які моментально розділилися на ще менші, врешті-решт розсипалися, як горох, який селянин лопатою кидає в повітря. Аж тут пролунали розпачливі голоси:
– Король! Король! Рятуйте короля!
Карл-Ґустав уже першої ж миті зустрічі вистрибнув із дверей із пістолями в руках, а шпагу тримаючи у зубах. Рейтар, котрий тримав коня тут же біля дверей, подав йому його негайно, король стрибнув на рисака і, завернувши біля самого рогу, кинувся між липи та вулики, щоб задвірками вислизнути з гущавини битви.
Діставшись до огорожі, здибив коня, перескочив тин і втрапив у гурт рейтарів, котрі захищалися від правого польського флангу, який хвилину тому, саме обігнувши будинок, зіткнувся за садом із шведами.
– За мною! – верескнув Карл-Ґустав.
І зіпхнувши ударом шпаги польського вершника, котрий уже підіймав на нього шаблю, одним стрибком вибрався з виру битви. За ним рейтари розірвали польський ряд і погнали всією групою, як табун оленів, який женуть гончаки, мчали так, наче їх вів рогатий вожак.
Польські вершники повернули за ними свої коні, та розпочалася гонитва. Ті й ті висипали на головну дорогу, що вела з Рудникa до Боянувка. Помітили їх із переднього дитинця, на якому кипіла основна битва, і тоді почулися голоси: