– А скільки рейтарів поклав, перш ніж за самим королем кинувся!
– Мало цією шаблею Річ Посполиту одним махом не врятував!
– Беріть капшук!
– Беріть капелюх!
– Хороший був кінь, але десять таких за ці скарби купити зможете!
Рох дивився на них скляними очима, але все ж схопився і вигукнув:
– Я Ковальський, а це пані Ковальська. Йдіть до чорта!
– Розум йому затьмарився! – загомоніли вершники.
– Коня мені дайте! Я його ще наздожену! – репетував Рох.
Але вони взяли його під руки і, хоч кидався, провели назад до Рудника, заспокоюючи й утішаючи дорогою.
– Нагнали ж ви на нього страху! – кивали головою. – Дісталося вже цьому віктору, цьому підкорювачу стількох держав, міст і військ!..
– Хa! Хa! Дізнався, які з поляків кавалери!
– Обридне йому в Речі Посполитій. Земля горить йому під ногами!
– Слава Роху Ковальському!
– Слава! Слава видатному лицарю! Взірцю для всього війська!
І стали дудлити з фляг. Дали і Рохoвi, той до дна одну баклажку висушив і зараз же втішився.
Під час тієї гонитви за королем по Боянівській дорозі рейтари перед садибою священика захищалися з гідною для цього славетного полку відвагою. На них напали несподівано й одразу ж розпорошили, однак ті мерщій зібралися саме тому, що їх оточили густою юрбою біля блакитного прапора. Жоден не просив пощади, а ставши кінь біля коня, пліч-опліч, штрикали рапірами так відчайдушно, що цілу хвилину перемога схилялася на їхній бік. Треба їх було або знову розірвати, що стало нереальним, бо оточило їх щільне кільце польських вершників, або вирізати до ноги. Визнав цю другу думку кращою пан Шандаровський, тому стиснули ворога ще тіснішим кільцем, і він сам кидався на ворогів, як поранений кречет на ключ довгодзьобих журавлів. Вчинилася кривава різанина і тлум. Шаблі дзеленчали об рапіри, рапіри ламалися об руків’я шабель. Часом кінь здіймався, як дельфін на морську хвилю, і за мить спадав у вир чоловіків і коней. Зойки стихли, чулося лише кінське іржання, пронизливий дзенькіт заліза та гучне сапання лицарських грудей. Незвичайна запеклість опанувала серця поляків і шведів. Билися уламками шабель і рапір. Одні зчіплювалися з іншими, наче яструби. Хапали один одного за волосся, вуса, гризли зубами. Ті, що впали з коней, але ще на ногах втриматися змогли, встромляли ножі в кінські животи і в литки вершників. У диму, у випарах коней, в жахливому піднесенні бойовий люд змінювався у велетнів, котрі завдавали страшних ударів. Руки змінювалися на дрючки, шаблі на блискавки. Одним махом розбивали сталеві шоломи, як горщики. Репали голови, відвалювалися зап’ястки з мечами; рубалися без пардону, без милосердя. З виру людей і коней кров потоками полилася на майдан.
Велетенський блакитний штандарт ще плавав над групою шведів, але їхня кількість зменшувалася щомиті.
Як женці стають із двох боків лану, починають мерехтіти серпами і лан зникає, а вони наближаються щораз ближче один до одного, так і польське кільце стискалося щораз міцніше, так що воюючі з одного боку могли вже бачити криві шаблі тих, хто воює на протилежному.
Пан Шандаровський шаленів, як ураган, і в’їдався у шведів, як зголоднілий вовк в’їдається іклами в м’ясо свіжозваленого коня. Але один вершник таки його нестямою перевершив, і був це той пахолок, який першим повідомив про шведів у Рудник, а тепер насідав разом з усією хоругвою на ворога. Жеребець священика, триліток, котрий досі пасся спокійно на лузі, стиснутий кіньми, не міг вирватися з гурту, і можна сказати, сказився, як і його пан. Він стриг вухами, очі мав вибалушені, гриву наїжачену, і пер уперед, кусав, брикав, а хлопець шаблею, як ціпом, махав наосліп, праворуч і ліворуч, від вуха. Половина його чуба була просякнута кров’ю, вістря рапір продірявили йому плечі та стегна. Обличчя було посічене, але ті рани лише збуджували підлітка. Бився у безпам’яті, як людина, котрій на власне життя начхати і вона прагне лише помститися за смерть свою.
Тим часом шведський загін малів, як купа снігу, яку поливають з усіх боків окропом. Нарешті біля королівського прапора залишилося тільки кільканадцятеро. Польська мурашня накрила їх цілком, а вони вмирали понуро, зі зціпленими зубами. Жоден рук не підняв, жоден не просив милосердя.
Аж тут у тлумі зазвучали голоси:
– Штандарт беріть! Штандарт!
Почувши це, пахолок обернув гостряком шаблюку і кинувся, як вогонь, уперед, бо кожен із рейтарів, котрі захищали прапор, мав на собі двох або й трьох польських вершників. Рубонув хлопець хорунжого шаблею через рот, а той руки розкинув і зсунувся на кінську гриву.