Ася? В Бончука потьмяніло обличчя. Поки що теж у лікарні, нервовий зрив, шок.
— Але панімаєш… Навколо неї ж уже ніхто не ходить із отрутою чи петлею. Далі, уже, якось… А то, що ніхто більше з петлею не ходить, так ти ж це здєлала!
Вліз Заєць, обтрусившись від образи на «пацана»:
— Мобіла твоя… Ми тут нову сім-карту купили, номер в тебе новий. Мало що, в кого номер Нелі-служниці є? Так тепер новий, ну, втратиш час, повідомиш там всім, хто в тебе справді на зв'язку.
Заєць знав, що Лобода, попри кепкування, по-старовинному зберігає всі номери, як каже, на «паперовому носії». У звичайному блокноті.
Соломія тихо, язиком, витягла з рота пару листочків свого зеленого чаю. Саша спішив, запарив недбало.
А ці листочки, з пакетика, що був у кишені Романа? Бончук каже, що ще вчора вдень, як віддала Лобода це йому в торговому центрі, постарався за термінову експертизу.
«Дрянь усіляка. Отруйна». Болиголов, бєлєна. Тобто, українською, звичайно ж, блекота. Росте все оце — навіть в київських парках.
«Ось, Лиса гора, наприклад. Я лазив в Мережу, так там, виявляється, мало не заповідник, раритетні трави! Й отруйні також» — Заєць, згадавши Лисуху, чомусь знітився.
Але, здається, на це не звернули уваги. Бонк заглянув у своє горня, щоби переконатися, що там немає невичерпного джерела кави.
— Я — так вапщє сьогодні не спав. Ладно, піду. Попрусь у свою халабуду, пусту…
Наголосивши останнє слово, він раптом набундючився, розгублено й сердито глянувши на Соломію.
— Я — що? Я, щоб знала, і номера твого, нового, не взяв!
Вже в передпокої — згадав:
— Так ми ж — не договорилися. Скільки я винен за роботу? Тоїсь, за… теє?
Лобода піднялася провести. Приязно глянула («приязно — просто по-людськи. І досить з мене усіх хоч шановних Анатоліїв Дмитровичів, хоч… Вікторів. Вікторів, з очима, що з сонно-уважних раптом стають веселими»).
— Я зателефоную вам, Анатолію. Можна ж?
Клацнули двері. Потім — ліфт.
Спекотне сонце пішло убік від кухонної лоджії. Соломія присіла на її поріг. Гладила рудого Гриця.
Скінчилася ретельна Неля. Змило, наче й не було. Шкода? Та ні ж!
Просто здавалося — тягнуться хвости.
Ні, не природні, такі-от, як у котиська. А… Людські?
Бліда Ася. У лікарні. Варто таки дати Бойкові телефон знайомої класної психіатрині, там — нормальне відділення. Не колють бозна-чим, а розмовляють, виводять з кризи.
Цей, Роман, і Галка-Гелла. Ні-ні, усе по заслугах. Але цікаво. Змовляючись прибрати з дороги безневинну живу людину, вони собі не брехали в обіймах, кохалися по-справжньому? І чому Галка вилізла з цим візитом, під руку з бідним Зайцем, вся — на червоних підборах? Страхувалася?
Здалека, ніби хмара довгоочікуваної грози, напливало фантастичне, спотворене обличчя ніколи не баченого, грізного джерела багатства. Злого джерела, Дідуха-Дзюника.
Заєць тихо підкрався, присів поряд навпочіпки. Поклав палець на рожеву п'ятку котиська.
— Так хто там — справжній кіт без чобіт? Над чим зависаєш, кого тобі шкода?
Серед інших, майнули напівстерті обличчя вічно розпатланої, ні у чім не винної, балакучої Тетяни. О, так і є, ще — жадібного, битого життям, переляканого Едика.
Лободі на думку спливло модне, на камери — «без коментарів!» Але ж таке — не ляпнеш Зайцеві.
Та він уже скочив на ноги, схопив трубку їхнього домашнього телефону.
— Солю! На дроті — пан Віктор! Питається, як почуваєшся. І… Говорить за якусь майбутню приватну детективну агенцію? Що сказати йому? Сказати, що потім?
…Так і сказати йому, «потім». Надходила гроза. Довгоочікувана, не символічна, реальна — гроза. Полегшення від спеки.
2016 рік.
